Історія розвитку юридичної психології

Реферат:

Історія розвитку юридичної психології

План

Вступ

1. Історія розвитку юридичної психології

Висновок

Література

Вступ

Юридична психологія - порівняно молода галузь психологічної науки. Але правова регуляція людської поведінки досліджувалася ще видатними давньогрецькими філософами: Сократ (469-399 рр. до н.е.) висунув ідею про необхідність збігу справедливого і законного; Платон (427-347 рр. до н. е.) вперше вказав на дві категорії психоло­гії, які лежать в основі соціального розвитку - потреби і можливос­ті людей; Аристотель (384-322 рр. до н. е.) висловив положення про право як мірило справедливості.

У період формування нової прогресивної буржуазної ідеології в Європі відбувся поворот у розумінні суті права. Одним із принципів правового світогляду нового часу став принцип гарантій особистісного розвитку, забезпечення автономності її поведінки.

У XVIII–XIX ст. зароджується кримінальна, потім - судова, а пізніше юридична психологія. Вперше факти стосовно психології зло­чинної поведінки, психології особистості злочинця і психології пока­зань свідків широко вивчалися в Німеччині. Основоположник кримі­налістики австрієць Г. Гросс (1847-1915) створює фундаментальну працю “Кримінальна психологія” (він же творець першого в світі музею криміналістики в Граці). У цій праці Г. Гросс використав багатий матеріал із галузі експериментальної психології (дослідження німецького психолога і фізіолога В. Вундта, французьких психологів А. Біне і Т. Рібо, німецького психолога Г. Еббінгауза та ін.).

1.Історія розвитку юридичної психології

Наприкінці ХІХ ст. розширюються уявлення про психологічну сутність злочинної поведінки, а в ХХ ст. з’явилися фундаментальні дослідження з цієї проблеми: Р. Луваж “Психологія і злочин” (Гамбург, 1956 р.), Г. Тох “Правова і кримінальна психологія” (Нью-Йорк, 1961 р.), О. Абрахамсон “Кримінальна психологія” (Нью-Йорк, 1961 р.) та ін.

Слід назвати антропологічний підхід у кримінології, закладений італійським психіатром Ч. Ломброзо (1835–1909) і його послідовниками Е. Феррі (1856–1929) і Р. Гарофало (1847–1926). У книжці “Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини і тюрмознавства” (1876 р.) Ч. Ломброзо робить висновок про те, що злочини не можна виправити, боротьба зі злочинністю повинна здійснюватися шляхом фізичного знищення чи довічної ізоляції “вроджених” злочинців. Біологізаторський підхід у поясненні природи злочинної поведінки був підданий серйозній критиці.

У Росії про необхідність враховувати психологію злочинців висловлювався І. Посошков (1652–1726). В його працях давалися психологічні рекомендації про способи допиту обвинувачених і свідків, розглядалася класифікація злочинців.

Князь М. Щербатов (1733–1790) один із перших авторів вказував на необхідність підготовки законів із урахуванням психології народу, позитивно оцінював фактор праці у перевихованні злочинця, порушив питання про можливість дострокового звільнення злочинця від покарання.

У Росії в третій чверті ХІХ ст. з юридичної психології з’явилися праці І. Баршева “Погляд на науку кримінального законознавства”, К. Яновича-Яневського “Думки про кримінальну юстицію з точки зору психології і фізіології”, А. Фрезе “Нариси судової психології”, Л. Владимирова “Психічні особливості злочинців по новітніх дослідженнях”, в яких висловлювалися ідеї чисто прагматичного використання психологічних знань у конкретній діяльності судових і слідчих органів.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. пов’язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії, інших галузей права (насамперед — кримінального). Деякі вчені, які представляли ці науки в той період, займали прогресивні позиції (І. Сєченов, В. Бехтерев, С. Познишев, С. Корсаков, В. Сербський, А. Коні та ін.).

З’явилися перші спроби обґрунтування окремих кримінально-правових позицій психологічними знаннями. У підручнику Б. Спасовича “Кримінальне право” (1863 р.) вже використовуються психологічні дані про злочини. У Казані публікується перша монографія з судової психології — праця А. Фрезе “Нариси судової психології”(1874 р.).

Розвиток психології, психіатрії та права привів до необхідності оформлення юридичної психології як самостійної наукової дисципліни. П. Ковалевський 1899 р. порушив питання про поділ психопатології та правової психології, а також введення цих наук у курс юридичної освіти.

На початку ХХ ст. в юридичній психології з’являються експериментальні методи дослідження. Значна кількість праць цього періоду присвячена психології показань свідків. Це праці І. Холчева “Мрійлива брехня” (1903 р.), Г. Португалова “Про показання свідків” (1903 р.), Є. Кулішера “Психологія показань свідків і судове слідство” (1904 р.). На цю ж тему були доповіді М. Хомякова “До питання про психологію свідка” (1903 р.), А. Завадського і А. Єлістратова “Про вплив питань без навіювання на достовірність показань свідків” (1904 р.), О. Гольдовським “Психологія доказів свідків” (1904 р.).

1902 р. експерименти щодо визначення достовірності показань свідків проводив німецький психолог В. Штерн. Його завданням був не пошук науково обґрунтованих прийомів отримання показань свідків, як у А. Біне, а встановлення ступеня достовірності свідчень. Спираючись на свої дані, В. Штерн стверджував, що показання свідків принципово недостовірні, хибні, оскільки “забування є правилом, а спогад — винятк