Святоотецьке вчення про духовний розвиток особистості

Реферат на тему:

Святоотецьке в чення про духовний розвиток особистості

Одним із витоків суспільної свідомості, який відкриває шлях до формування духовних цінностей особистості, є агіографічна література. Питання застосування її духовного потенціалу з метою розвитку українських національних виховних традицій на сьогодні є досить актуальним і потребує особливу увагу. Так, у Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті йдеться, що система освіти має забезпечувати „збереження і продовження української культурно-історичної традиції, виховання шанобливого ставлення до державних святинь, ... виховання людини,..... яка дотримується прав і свобод особистості, з повагою ставиться до традицій народів і культур світу, національного, релігійного, мовного вибору особистості...” [5, 4].

Визначаючи національне українське виховання як історично специфічне явище, слід відзначити, що воно передбачає повернення до традиційно-християнських засад, які зазнали колосальних деформацій в роки більшовицького режиму в Україні, коли людина весь сенс свого життя бачила в служінні своєму „Я”, задоволенню матеріальних та біологічних потреб. Вказуючи на негативний вплив атеїзму, О.Вишневський пише: „Загроза антропоцентризму сьогодні зумовлена найперше тим, що нашій атеїзованій свідомості зручніше переорієн­туватися на віру в Людину, ніж повернутися до обпльованій колись віри дідів. А. відтак йде з боку чужої нам культури, особливо, кіно продукції, де оспівуються „подвиги” Рембо і термінаторів, культивується сила, секс, доводиться „природність” убивства тощо. ... У цьому плані на часі бити на сполох і рятувати екологію української душі, яка тепер жахливо забруднюється чужим недоброякісним культурним "товаром” [2. 81].

В останні роки проблемою розвитку духовності особистості займалися провідні фахівці у галузі педагогіки (О.Бабченко, І.Бужина, М.Євтух, І.Зязюн, Л. Луганська, О.Канавська, В.Кудрявцева, О.Кундеревич, Г.Майборода, О.Олексюк, С.Тищенко та інші). Водночас специфіка використання і впровадження у виховну практику досвіду святих отців висвітлена недостатньо, тому метою дослідження стало вивчення та узагальнення досвіду святоотцівського повчання, яке було традиційним протягом тисячоліття у національній освіті і сьогодні набуває особливо важливого соціокультурного значення.

Святоотецьке вчення про духовний розвиток особистості є системою загальних положень, виділених зі всесвітнього аскетичного досвіду святих отців, що передбачає певну етико-психологічну основу, на якій будуються різні психолого-педагогічні підходи, що визначають основні шляхи і методи досягнення головної мети виховання як онтологічного процесу. Вказуючи на фундаментальну основу духовного виховання особистості, що Священне Писання і Священний Переказ – кодекс безмежної любові і джерело гуманності, святі отці підкреслюють важливе значення всіх відомих у світі наук у засвоєнні вічних начал, даних християнством, поза яких, на думку святих отців, немає істинних шляхів виховання.

Вказуючи на приналежність людини до двох світів – земного і небесного святі отці вважають пасивну, немічну, схильну до гріха плоть (тіло) матеріальним зосередженням життя, а душу і активний, бадьорий, прагнучий до Бога дух – духовним. Протиставляючи духовне матеріальному, святі отці розглядають їх у єдності як здійснюване за допомогою Святого Духа внутрішнє і зовнішнє перетворення особистості, розум якої стає богоподібним, а плоть – світлоносною.

Християнська етика, в основі якої лежить догмат про гріховність людської природи і необхідність спасіння, стверджує, що в душі людини від природи закладено суперечливі сили і прагнення, різні за своєю етичною цінністю. З одного боку, вища здатність людини – потреба віри в Бога, невгамовне бажання до пізнання істини, потреба у творчій діяльності, прагнення до гармонії і чистоти, з іншого – егоїзм, пихатість, сластолюбство, похітливість тощо, які не мають рівного права на розвиток, і, отже, перші повинні заохочуватися і культивуватися, а другі – зазнавати осуду і викорінюватися.

У святоотецькій педагогіці спасіння розуміється не тільки у вузькому значенні, як турбота тільки про особисте благо, оскільки індивідуалізм чужий християнським етичним принципам, а широко – як боротьба з гріхом в собі і навколишньому світі, що полягає в очищенні суспільства від онтологічних, етичних і соціальних негараздів.

Методологічним орієнтиром служить патріотична ідея виховання як шлях до богопізнання, що передбачає: 1) духовне наставництво, що бере на себе обов'язок допомагати людині в її духовному переродженні; 2) духовне самовиховання, що розглядається як дотримання вчення Христа; 3) благодатне переродження і обоження людини за допомогою Св. Духа.

Головною функцією святоотецького вчення є функція перетворення, що передбачає не просто вдосконалення людини, а її докорінну зміну.

Згідно зі святими отцями, різні сторони самовиховання, що розвивають людину фізично, розумово і етично, повинні переслідувати одну головну мету – здобуття Духа Святого або обоження людини. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити наступні завдання: відобразити образ Божий в серці людини, спрямувати її розум до пізнання Бога, укріпити людську волю в постійному наслідуванні Христа.

Святоотецька догматика тісно пов'язана з її результатом – мораллю. У такому ж тісному єднанні розглядають святі о