Професійне самовизначення людини

Професійне самовизначення людини

Професійне самовизначення людини

Успішність діяльності персоналу залежить від внутрішніх і зовнішніх факторів, які заважають або сприяють досягненню цілей. Одним із найважливіших психологічних механізмів (вища психічна функція), що має факторну дію, зокрема в само маркетингу, є самовизначення людини до своєї діяльності [2].

Самовизначення як вища психічна функція має таке саме значення, як мислення, свідомість, самосвідомість, воля, відповідальність. Люди, залучені у виробничі та інші соціальні відносини, певним чином самовизначаються. Питання полягає а усвідомленості та якості самовизначення.

Як приклад розглянемо притчу:

“Для чого ви працюєте?” – запитав перехожий каменотесів. Перший від повів: “Щоб мати їжу”. Другий сказав: “Щоб обтесати каміння для тієї стіни”. Третій відмовив: “Щоб побудувати Храм”.

У цій відомій притчі модельно “розведено” три різних підстави для однакових дій каменотесів, три різних типи мотивації до праці:

- перший каменотес працює заради одержання засобів для існування, тобто для забезпечення своєї індивідуальної життєдіяльності;

- другий каменотес уже застосовує в логіці вирішення трудових завдань, але розуміє їх частково, без бачення остаточних плодів своєї праці та власного внеску в якусь загальнозначущу справу. На цьому рівні людина вже може тимчасово відволіктися від турбот індивідуальної життєдіяльності й готова до прийняття “діяльнісних імперативів”. Проте працівник з такою самовизначеністю до праці може мати труднощі у взаємодії з представниками інших професій, які беруть участь у загальній справі – будівництві храму;

- третій каменотес має найбільшу мотивацію до праці, оскільки зацікавлений у кінцевому результаті всієї діяльності, в якій його робота є кооперативною ланкою в цілісності. Вирішуючи свої завдання, він відчуває себе співпричетним до великої і потрібної для суспільства справи - “побудувати Храм”.

Нині склалося реальне протиріччя між вимогами до персоналу, зумовленими зміненою соціально-політичною й економічною ситуацією, і реальними здібностями людей у сфері професійної діяльності. Це спричинено об’єктивною зміною концептуальних орієнтирів управлінської діяльності, що потребує глибокого переосмислення колишніх стереотипів і навичок кадрів. Новий тип організації суспільства вимагає більшої чутливості до мінливих умов, тобто вищої рефлексивної самоорганізації й адекватного самовизначення персоналу до своїх функціональних обов’язків. Ці внутрішні фактори дають змогу успішно діяти у складних умовах професійної діяльності.

Професіоналізм персоналу є результатом набуття ним здатності до адекватного дотримання вимог, що виходять із сутності виконуваних функцій. Рівень професіоналізму персоналу – якісна характеристика ступеня відповідності його реальної діяльності пропонованим професійно-культурним вимогам.

Серед внутрішніх факторів зростання професіоналізму (рефлексивні здібності, творчий потенціал, професійна самооцінка, рівень саморегуляції, система цінностей, особистісні особливості, пізнавальні здібності) фактор “самовизначення” персоналу у своїй діяльності є одним із найважливіших [1].

Підвищення професіоналізму персоналу під впливом самовизначення – процес трансформації системи професійних якостей при розумінні та прийнятті об’єктивних вимог діяльнісних функцій. Подальше оволодіння й адекватне використання засобів культури праці ( при залученні механізмів волі й відповідальності) сприяє підвищенню продуктивності та якості розв’язання професійних завдань і проблем. Між зміною рівня самовизначення і професіоналізмом персоналу існує лінійний зв’язок – підвищення і підтримання рівня самовизначення зумовлює зростання професіоналізму.

Послідовність дій людини при самовизначенні може бути зрозуміла через аналіз ланцюга понять: мотив – мотивація – самовизначення до соціальних норм – самовизначення до професійних норм обраної сфери діяльності.

Мотив і мотивація. Поняття “мотив” здебільшого розглядалося як у контексті життєдіяльності людини, так і в плані її трудової діяльності. Мотив пов’язаний з потребою людини, використовується для визначення різних її станів, що зумовлюють активність суб’єкта. Мотив є реакцією на стимул. Стимул стає мотивом, викликаючи до життя складне реактивне утворення, впроваджуючи у відому систему сформованої оцінки, установки і навичок[3]. Спонукальна природа мотиву характеризується спрямованістю, вибірковістю, напруженістю. Мотив як психологічний фактор зсередини спонукає людину до діяльності й діє як зовнішній, об’єктивно діючий спонукач, маючи при цьому суб’єктивну природу.

Крім своєї основної функції – спонукання – мотиви виконують ще й іншу смислотворення, важливу для розуміння внутрішньої будови індивідуальної свідомості особистості. “Поєднання потреби з предметом є акт…уречевлення потреби – наповнення її змістом, що черпається з навколишнього світу. Це і приводить потребу на власне психологічний рівень… Потреби керують діяльністю з боку суб’єкта, але вони здатні виконувати цю функцію лише за умови, що вони є предметними…”[4].

Оскільки мотив завжди пов’язаний з відчуттям нестатку, недоліку, з насолодою або стражданням, він є емоційним відношенням [5]. Отже, психічний механізм “мотивація” виникає на ранніх стадіях онтогенезу людини в її природному бутті у межах логіки задоволення своїх потреб. У так званому “циклі індивідуальної життєдіяльності” моти