Прийоми й техніки психосинтеза

Італійський психіатр Роберто Ассаджолі помітив, що втрата внутрішньої рівноваги, відчуття безглуздості й інші психічні страждання виникають по більшій частині тоді, коли різні наші внутрішні елементи роз'єднані або вступають у протиріччя один з одним. Він також відзначив, що коли вони поєднуються в усі більші й більші цілісності, ми випробовуємо доливши чинностей, відчуття благополуччя й знаходимо у своєму житті більше змісту.

Виявивши, що процес цей протікає природно в кожній людині, але найчастіше буває заблокований, Ассаджолі приступився до розробки методів його вивільнення. Спочатку він займався психоаналізом (на початку століття Фрейд уважав його одним з основних своїх послідовників в Італії), однак залишився незадоволений останнім і розробив власну систему, особливий напрямок практичної психології, відкрите для всіх досягнень, зроблених на той час у галузі освіти, психотерапії й медицини. Він назвав цю систему психосинтезом.

Підхід Ассаджолі націлений не просто на поліпшення конкретних показників (на підвищення тонусу, посилення концентрації, поглиблення релаксації й т.д.) або на лікування в змісті рятування від чого-небудь. Він націлений на пробудження цілісності й формування нової, більше широкої структури відносин у психіці людини. Жінка, що пройшла курс психосинтеза, пише: «Внутрішній процес психосинтеза навів мене на думку про калейдоскоп. Коли шматочки кольорового скла струшують, вони являють собою лише безладну купу. Після того, як ви перестали трясти калейдоскоп, вони вибудовуються в гарну картинку».

Для сприяння таким природним процесам синтезу використовуються прості вправи. Прийоми психосинтеза апробувалися Ассаджолі і його колегами протягом останніх 70 років у різних культурах. Психологи прийшли до висновку, що ці вправи особливо ефективні при регулярному виконанні. Як і у всіх заняттях, від альпінізму до гри на піаніно, від вивчення мови до танцю, для освоєння чогось нового необхідна практика.

Зміни в результаті такої практики відбуваються поступово. Багато років тому, уперше почавши виконувати вправи, я очікував негайного перевороту. Але нічого особливого із мною (на відміну від деяких інших), очевидно, не відбулося. Як і більшість новачків, я спочатку не завжди міг виконувати вправи належним чином. Я відволікався, застрявав на дріб'язках або починав метушитися й думати про сторонні речі. І, тільки через деякий час, я усвідомив, що в мені відбулися більші зміни. Згодом я спостерігав, що т же саме відбувається в більшості людей, що застосовують ці вправи. Ми починаємо усвідомлювати перетворення набагато пізніше, ніж вони починаються.

У такої затримки є причина: нашому несвідомому потрібно час. От як говорить про цьому Ассаджолі:

«Однієї з головних функцій несвідомого й у той же час одним з найважливіших етапів навчання є обробка отриманого досвіду й засвоєння сприйнятого й вивченого.

Така обробка, яку можна розглядати як саме сьогодення «дозрівання психічного плода», має прямі аналогії з дозріванням фізичного плода. Обоє протікають у глибині, сховано: одне - у материнській утробі, інше - у таємних куточках несвідомого, обоє являють собою мимовільний автономний процес, але настільки чутливий і ранимий, що його можна легко зірвати зовнішніми впливами; обоє досягають своєї заключної вищої крапки в кризі й чуді «народження», появи нового життя.»

Поняття дозрівання нагадує, що в процесі психосинтеза ми стимулюємо вже присутні в нас чинності. Ці чинності звичайно сховані, але часом ми можемо безпосередньо спостерігати їхню роботу. Ці чинності повільно загоюють нанесену нам емоційну травму; вони надають нам несподівану для нас стійкість у кризовій ситуації; вони виявляють нам раптове рішення проблеми, про яку ми тільки що думали; вони дають нам другий подих після періоду утоми; провадять у нас несподівані й мимовільні перетворення. Ефективність психосинтетичних вправ залежить від активації цих схованих позитивних чинностей.

Мабуть, основною пасткою на шляху психосинтеза є думка, начебто перетворення викликаються вправами як такими, а не тим, як виконуються останні.

Як приклад можна привести наступний випадок. Психіатр, працюючи з аутичною, замкнутою у собі дитиною, довгий час намагався встановити з нею контакт, але дитина не бажала залишати стіни внутрішнього миру. Нарешті, один раз психіатр під впливом інтуїтивного імпульсу взяв олівець, кинув його на піл і сказав дитині: «А тепер підніми його й дай мені». Тон його голосу був сповнений надії, за якої стояли усе раніше початі їм невдалі спроби. Атмосфера дозріла: дитина зробила те, про що його просили, і в цей чудесний момент між ними встановився контакт.

Пізніше психіатр розповів на конференції про цей випадок своїм колегам. Незабаром багато хто з них стали кидати олівці перед аутичными дітьми й чекати, поки їх піднімуть. Звичайно, прийом цей, котрий одержав назву «олівець», виявився невдалим.

Подібне може відбутися й із вправами. Найважливіший діючий фактор вправ - відношення, з яким вони виконуються. Ми можемо виконувати їх уважно й терпляче, ставлячись до них як до інструмента зміни свого життя. Ми можемо виконувати їх і механічно або як модні салонні ігри, що буде порожньою витратою часу. Ми можемо одержати від них те, що хочемо; самі ж вони нам нічого не дадуть.

Друга серйозна пастка – нарцисизм, повна зацікавленість тільки тим, що усередині себе при втраті якого б те не було інтересу до інших людей і суспільства в цілому. Т