Екзистенціальна психіатрія

Екзистенціальна психіатрії

Не можна заперечувати, що в ситуації тимчасової кризи психіатрії екзистенціальний напрямок становить як би свіжий вітерець. Цей напрямок показав можливості зовсім іншого погляду на багато проблем, а також більше глибокого проникнення в переживання хворого, а це й чи є не самим більшим прагненням кожного психіатра.

Заслуги екзистенціального напрямку в психіатрії можна розділити на «деструктивні» і «конструктивні», причому перші представляються більше важливими, тому що вони вживають боротьбу з характерним для Заходу картезіанським розподілом людини на психіку й сомові. Психіатри-Екзистенціалісти трактують людину як неподільне ціле; немає окремих психічних і фізичних явищ, а є тільки людські феномени.

Екзистенціалісти атакували також, що розуміється примітивно принцип, причинності, що виражається у формулі в = f(a). Цей принцип, як відомо, не витримує критики в більшості біологічних явищ через багатофакторний характер життєвих явищ взагалі, а психічних явищ особливо. Психіатри-Екзистенціалісти атакували цей підхід одночасно на двох взаємно, що борються фронтах: ударили по так званому органічному напрямку, відповідно до якого наведена вище причинна функція виражається у формулі, що певна органічна зміна мозку викликає певні психічні порушення, а також – по напрямку психоаналітичному, у якому та ж сама формула виражалася в припасуванні психічного життя під вузькі схеми причинних зв'язків, наприклад, мотиваційних.

З позицій «конструктивних» найбільш істотними представляються проблеми аналізу деяких психічних феноменів, як суб'єктивного почуття часу, руху, проникнення – навколишнього світу у свій власний внутрішній мир хворого й т.д., а також розуміння існування людини в замкнутому «просторі-часу», у його власному світі причинних зв'язків, понять, цінностей, звичок у світі, що у певному змісті є загальним, принаймні, для людей одного культурного кола. До того ж тимчасовий простір не замикається тільки минулим, як це вважалося в колишніх психологічних напрямках, особливо психоаналітичних, але триває в майбутньому. Аспект майбутнього не менш важливий у розумінні людини, а тим часом ми звикли обмежуватися лише вивченням історії життя хворого.

Критикувати екзистенціалістів можна по двох пунктах. Перший з них можна було б виразити «незачесаною» думкою С. Леца: «Що деформувало його особу? Занадто гучні слова». Тут, втім, мова не про важкий і часто незрозумілій мові психіатрів екзистенціального напрямку (хоча варто відзначити, що ця незрозумілість значно менше в англійській або французькій мові, ніж у німецькому), тому що кожна нова наукова мова буває важкий для розуміння; таким була для багатьох психіатрів, а частково залишається важким і понині, психоаналітичний, а останнім часом – кібернетичний. Говорячи про незрозумілість, труднощі мови психіатрів-екзистенціалістів, я маю на увазі те, що вони говорять про людину, використовуючи занадто «гучні слова».

Таким чином, ми входимо в область основних філософських питань; мова йде про місце людини у світі. Однак пошук відповідей на ці питання не входить у сферу завдань психіатра. Можливо, що відведення людині настільки високого положення в ієрархії навколишнього світу було природною реакцією на жахливе приниження людського достоїнства під час останньої війни, а також реакцією на вкрай біологічні напрямки в психіатрії.

З погляду психіатрії, приміщення людини на настільки високий п'єдестал нерідко може бути травмою для хворого, і при порівнянні з тим, що в ім'я цього високого людського ідеалу від нього очікують або вимагають, у нього може підсилитися почуття провини й того, що він «поганий» і «негідний». Такий ефект, отже, суперечив би основній меті психотерапії: зміцненню зниженого в результаті захворювання почуття власної цінності у хворого за допомогою допомоги в «відтворенні» його «автопортрета» у більше світлих фарбах. Психіатр-Екзистенціаліст мимоволі стає моралістом, що вказує цінність людської екзистенції. А що відбувається тоді, коли пацієнт не може схвалити ці цінності, тому що вони для нього надмірно завищені, що надто далеко йдуть? У цьому випадку руйнується психотерапевтичний контакт, а хворий може вийти із зустрічі із психіатром психічно зломленим.

Всупереч тому, що психіатри-екзистенціалісти підкреслюють психофізичну єдність людини й завжди говорять про людину, як цілісності, у їхній практиці ця цілісність охоплює майже винятково психічну сферу. Ця «дебіологізація» людини, як і реакція на «дегуманізацію» не завжди корисна хворому. Екзистенціальна психіатрія, принаймні, у загальній своїй формі ближче до філософії, чим до медицини. А хіба не хотів би кожний психіатр бути найкращим філософом серед медиків і найкращим медиком серед філософів?

Другий докір пов'язаний з першим і адресований безпосередньо до філософії екзистенціалізму. Тут знову мова – про місце людини у світі. Образ самотньої людини в незрозумілому, часто ворожому світі, людини, кінцевим результатом якого є смерть, може бути і є філософськи, що спантеличує образом, і в певних умовах, особливо в умовах сучасної західної цивілізації правильним, але хіба в такий спосіб людини може користуватися психіатр у своїй повсякденній практиці? Можливо, що такий образ близький – у певному змісті – миру шизофреника (може тому особливо проникливі екзистенціальні аналізи деяких шизофренічних переживань), але хіба користуючись такого роду образом людини, психіатр може вивести хворого з тупика, у яком