Аналіз соціальної ситуації в рамках предмета соціальної психології

До початку 80-х років 20 століття серед об'єктів західноєвропейської соціальної психології на одне з перших місць висунулася соціальна ситуація. Інтерес до неї стимулювався насамперед запитами практики. Необхідність ситуаційного аналізу поводження стала очевидної в ході консультаційної роботи при спробах пояснити труднощі, які людина випробовує у формальному й неформальному спілкуванні. Великі дані, накопичені в цій області, настійно вимагали теоретичної інтерпретації.

До аналізу соціальної ситуації в рамках власного предмета соціальної психології спонукували й події, що відбувалися в самій цій області досліджень. У першу чергу - гостра критика лабораторного експерименту. У численних роботах було показано, що основні артефакти й обмеження цього методу суть наслідку специфічності соціальної ситуації, що складається в експерименті. Такі ефекти експериментатора й випробуваного, необхідність уводити в оману випробуваних і т.п. Серйозним недоліком лабораторного експерименту виявилася також штучність самої цієї ситуації, її ізольованість від більше широкого соціального контексту. Крім того, такі широко відомі дослідження, як експерименти С. Милгрема й Ф. Зимбардо, переконливо свідчили, що в умовах, наближених до ситуацій реального життя, випробувані поводяться непередбаченим образом, а їхнє поводження не піддається звичайній інтерпретації.

Слід зазначити, що соціальна ситуація вже аналізувалася в рамках психології й соціології. Однак результати цієї роботи були не можливі для рішення соціально-психологічних проблем.

Так, представники інтеракціонистського підходу в психології, що бере початок у теорії К. Левина, обмежувалися розглядом взаємодії індивіда «і» ситуації, ігноруючи взаємодію людей «в» ситуації, тобто властиво її соціальний аспект: відповідно до канонів методологічного індивідуалізму вивчалися сприйняття ситуації індивідом, мотивація його включення в ситуацію й поводження в ній, його реакції на ситуацію й т.п. До того ж дослідження проводилися в основному в штучних умовах лабораторного експерименту. У тих же областях психології, які мали справа з реальною дійсністю (екологічна, середова психологія), досліджувалися, головним чином, фізичні умови ситуації. Людина ж з його мотивацією й суб'єктивністю залишалася на другому плані.

Набагато ближче до необхідного аналізу соціальної ситуації виявилися різні мікросоціологічні підходи, що виросли із символічного інтеракционизму й розвилися в лоні феноменологічної соціології. Відправним пунктом в аналізі ситуації для них послужила теза У. Томаса, що одержав назву «теореми Томаса»: «Якщо ситуації визначаються як реальні, вони реальні по своїх наслідках». Позитивною стороною цих підходів були увага до практичної свідомості, реальних ситуацій, прагнення розшифрувати мову між індивідуальної взаємодії в повсякденному житті. Їхнім основним недоліком був надмірний акцент на суб'єктивність, на довільність «соціального конструювання реальності».

Така була обстановка, у якій група соціальних психологів Оксфордського університету під керівництвом М. Аргайла приступилася до формування основ соціально-психологічного підходу до ситуації. Проаналізувавши близько 1000 психологічних і соціологічних робіт, у яких утримувався той або інший аналіз соціальної ситуації, М. Аргайл і його колеги прийшли до висновку про незадовільний стан у цій області, для якої виявилися характерними теоретичний розбрід, відсутність адекватних методів дослідження, мала ефективність добутих знань для рішення практичних завдань.

Забігаючи вперед, відзначимо, що в роботах під керівництвом М. Аргайла, що задали нову парадигму соціально-психологічного дослідження, соціальна ситуація виявила нові грані й стала як об'єкт, що є по перевазі соціально-психологічним. У цих дослідженнях особливо рельєфно виявилися тенденції розвитку й переваги того підходу, що був вище визначений як альтернативний, або культурологічний.

Дві обставини особливо сприяли досягненню цих результатів. По-перше, у середині 70-х років з'явилися перші теоретичні роботи Р. Харре і його послідовників. Підхід з його спробою синтезу досягнень мікросоціології, соціолінгвістики, з орієнтацією на вивчення соціальних епізодів у реальному житті й самозвітів випробуваних як альтернатива лабораторному експерименту був сприйнятий М. Аргайлом і його співробітниками як плідна платформа. По-друге, до цього часу були значно вдосконалені методи реєстрації й статистичної обробки даних про поводження людей у реальному житті.

У самому загальному виді соціальна ситуація визначається М. Аргайлом і його співробітниками як «природний (фрагмент соціального життя, обумовлений включеними в нього людьми, місцем дії й характером дій, що розгортаються, або діяльності». Більше конкретна увага дослідників зосереджена на соціальних ситуаціях, що представляють собою типи соціальної взаємодії, відомі членам даної культури або субкультури. Таким чином, Аргайл і його послідовники вивчають досить обмежене коло ситуацій - типових для конкретної культури. При цьому своє завдання вони бачать у тім, щоб виявити систему універсальних факторів, що є присутнім у будь-якій ситуації соціальної взаємодії й її визначеність. У результаті ситуація з'являється як «сукупність характеристик соціальної події, що діють на індивіда». Моделлю для виділення факторів і побудови цієї системи служить гра, розглянута як соціальний ритуал.

Згідно Аргайлу і його послідовникам, соціальна ситуація визначається дев'ятьма факт