Функції і місце ціннісних орієнтацій в структурі особистості

РЕФЕРАТ

Функції і місце ціннісних орієнтацій в структурі особистості

2010

Визначення місця і функцій ціннісних орієнтацій в цілісній структурі людини вимагає, в першу чергу, звернутися до проблеми розкриття психологією структури особистості. Це актуально з двох причин. По-перше, як справедливо відзначав Р.Кеттел: “... у психології ніколи не відчувалося нестачі в теоріях особистості”, що призвело до такої ситуації, коли “невеликі ростки точно сформульованих гіпотез легко губляться у буйних заростях неперевірених, але грандіозних теорій” . По-друге, знову ж таки справедливою можна вважати точку зору Б.С.Братуся, що “найтонша й сучасна підміна – підміна людини особистістю, спроба виведення з неї самої основ людського життя, певний персоноцентризм, успішно насаджуваний і психологією”.

Протягом останнього десятиліття з’явилося багато узагальнюючих досліджень, котрі продовжують традицію, на якій наголошує Б.С.Братусь. Серед них фундаментальна монографія Л.Х’єлла і Д.Зіглера.

На основі аналізу головних напрямків ці автори зробили протилежний Р.Кеттелу висновок, що “теорії особистості – це ретельно вивірені умовиводи чи гіпотези про те, що являють собою люди, як вони поводяться і чому вчиняють саме так, а не інакше” [1]. Другу половину ХХ століття вони називають “наступом ери персонології”.

Підміна людини особистістю простежується, коли Хьєлл і Зіглер відповідають на питання – “Що таке особистість?”. Відзначивши, що з самого початку в поняття “особистість” було включено зовнішній, поверхневий соціальний образ, який приймає індивідуальність, граючи певні соціальні ролі – якась “личина”, суспільна особа, звернена до оточуючих, – вони підсумовують: такий погляд співпадає з думкою сучасного непрофесіонала.

Щодо професіональних визначень, то автори іменують особистістю “самість” у концепції К.Роджерса, “пропріум” – Г.Олпорта, “життєвий досвід” – Д.Келлі, “риси людини” – Р.Кеттела, “паттерн неперервної взаємодії особи, поведінки і ситуації” у концепції А.Бандури тощо.

Виходячи з відмінностей у наведених тлумаченнях відносно сутності особистості Хьєлл і Зіглер роблять висновок, що її зміст багатозначніший, ніж уявлення первинної концепції “зовнішнього соціального образу”. Особистість несе в собі щось важливіше, істотніше та більш стійке. Спільними для більшості теоретичних визначень особистості вони називають: індивідуальність; абстрактність, яка ґрунтується на висновках, отриманих внаслідок спостереження за поведінкою людини; еволюційний процес розвитку в якості суб’єкта під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників; представленість характеристиками, відповідальними за стійкі форми поведінки.

Дуже суперечливий висновок. До цієї думки приводить уже згадуваний нами А.Ребер у своїй статті “Особистість” [2].

Цим терміном він позначає один з класичних “заголовків глави” в психології, маючи на увазі, що цей термін настільки складний для визначення і так широко вживається, що мудрий автор використовує його як назву глави і потім вільно пише про це, не приймаючи на себе ніякої відповідальності за ці визначення, якщо вони і наведені у тексті. Ребер наводить такий факт: “Г.Олпорту, починаючи з 1927 року, вдалося зібрати понад 50 різних визначень особистості з літератури і тільки небесам відомо, скільки їх можна знайти сьогодні” й тому характеризує цей термін не дефініційно, а відповідно до його ролі в теорії особистості.

На його думку, це кращий підхід, тому що значення поняття “особистість” для кожного автора залежить від його теоретичної спрямованості й емпіричного інструментарію для оцінки і перевірки теорій. Проаналізувавши теорії типів і теорії рис, Ребер звертає увагу, що підходи з кута зору типів і рис доповнюють один одного, як дві сторони однієї монети. Теорії типів пояснюють спільне для індивідів, а теорії рис – відмінне і відповідно приводять до різного розуміння поняття особистості.

На основі аналізу психодинамічних і психоаналітичних теорій зроблено висновок, що синонімом особистості є характер людини, як і в теорії рис.

Зупинившись на суті біхевіоризму, гуманізму, теорії соціального научіння, ситуаціонізму, інтеракціонізму, автор підсумовує, що ці підходи розглядаються як вторинний чинник, виведений на постійності поведінки, - у той час, коли інші процеси є причиною певної поведінки – і, відповідно, поняття особистості не підкріплене сильними аргументами.

Предметом психологічного вивчення особистості є внутрішні психічні процеси, котрі детермінують усі прояви людини. Головною характеристикою психічного як процесу – пишуть К.А.Абульханова-Славська і А.В.Брушлінський – є не просто його розгортання в часі, динаміка, а спосіб детермінації: не одвічна апріорна заданість, спрямованість протікання процесу, а визначається суб’єктом під час протікання процесу. В такому розумінні психічного проявляється онтологічний підхід С.Л.Рубінштейна, власне він виявив екзистенційність психічного [15].

В сучасній українській психології також неоднозначно тлумачать поняття особистості. Наприклад, студентам пропонується дефініція, що “особистість – це соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Вона виявляється і формується в процесі свідомої діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та природнім середовищем” 2]. Для усього загалу читачів