1 Теоретичні і практичні задачі сучасної вікової психології і їх значення для теорії і практики

Окремою галуззю психологічної науки є вікова психологія, зі своїм специфічним предметом досліджень (нагадаємо, що під предметом науки розуміють той бік дійсності, який вивчається цією на-укою). Предмет вікової психології — вікова динаміка психіки людини.

Вікова психологія, таким чином, досліджує закономірності роз-витку людини на різних етапах ЇЇ індивідуального життя. Конкрети-зуючи цю тезу, зазначимо, що вікова психологія вивчає виникнення і розвиток психічних процесів (відчуттів, сприймання, пам'яті, мис-лення, мовлення, уяви, емоцій тощо) і властивостей у дітей, підліт-ків, юнаків та дорослих, зумовлені віком зміни співвідношєнь між .ними, становлення різних видів діяльності (гри, навчання, праці, спілкування та ін.}, формування психічних якостей підростаючої особистості, вікові можливості засвоєння знань, головні фактори розвитку та формування особистості тощо.

Вікова психологія виявляє структурні зміни, новоутворення, які виникають з віком у психічній діяльності людини і свідчать про пе­реходи від нижчих до вищих ступенів розвитку.

Вікова психологія розкриває умови, що визначають процес роз-витку, співвідношення у цьому процесі природних (спадковості, до- . зрівання організму та Ін.) і суспільних факторів, з допомогою яких (і через які) реалізуються можливості психічного розвитку людсь- кого Індивіда. Вона з'ясовує роль історично вироблених суспільством ціннос­тей (мови, досягнень науки, техніки, мистецтва, суспільних норм поведінки тощо) у формуванні людського індивіда як особистості. До предмету вікової психології входить вивчення рушійних сил індивідуального розвитку людської психіки, закономірностей пере-ходу від попередніх періодів до наступних, нижчих етапів де 4 вищих, зясування індивідуально-типологічних відмінностей у пси­хічному розвитку дітей, підлітків, молоді та дорослих, встановлення факторів, що їх детермінують, тощо.

У загальній структурі вікової психології виділяють дитячу психо-логію, психологію молодшого школяра, психологію підлітка, психо-логію ранньої юності, психологію дорослої людини та геронтопси­хологію.

Давши загальну характеристику предмету вікової психології як науки, зробимо деякі зауваження щодо викладу матеріалу в даній праці. Відомо, що загальні вікові властивості завжди по-різному проявляються в конкретних соціальних та історичних умовах. Проте брак експериментальних досліджень особливостей вираження цих властивостей в сучасних умовах з урахуванням статі, місця прожи­вання, соціального походження тощо робить висвітлення відповід­ної проблематики дещо фрагментарним, а в деяких випадках воно базується на дослідженнях, проведених раніше.

А тому, характеризуючи психологічні особливості тієї чи іншої вікової групи, ми будемо говорити передусім про найзагальніші, найтиповіші серед них. Однак актуальну нині проблему статевих та індивідуальних особливостей, на жаль, в рамках цієї праці розгля­нути немає можливості. Зазначимо тільки, що вікові закономірнос­ті, про які йтиметься далі, завжди проявляються через індивідуальні варіації, які залежать не лише від середовища та умов виховання людини, а й від особливостей її організму та особистості.

У формуванні світоглядної позиції молодої людини, основне місце належить викладачевІ-педагогу. Лише тоді він буде благотворно впливати на професійну і громадянську самосвідомість учнів і студентів, роблять висновок викладачі Харківського університету в одному з досліджень, коли він щиро захоплений своєю справою. Так, у процесі 5-річного дослідження проблем вдосконалення виховних функцій вузу і ролі викладача в них, учені встановили, що рівень впливу викладача на формування молоді навчального закладу в значній мірі обумовлений тим, як він сам ставиться до того, чому навчає інших.

Далі досліджень свідчать про те, що тільки 50 % опитаних студентів впевнені, що їх викладачі люблять свій предмет.

Виникає запитання, пишуть учасники соціологічного дослідження, як можна сформувати спеціаліста і громадянина, коли за кафедру стає людина, якій внутрішньо чуже, у крайньому випадку, байдуже те, що він хоче донести до свідомості присутніх в студентській аудиторії.

У працях С.И.Бугаева, М.І.Білою, Е Ш.Давидова. В.Н.Струманського та ін, з особливою силою наголошується, що виховний процес без особистої заангажованості в ньому викладача-наставпика, вже з самого початку приречений на невдачу. Система «вчите ль-учень», «викладач-студент» спрямована на те, пише вчений польський педагог-теоретик Ю.Александрович, щоб виховати висококваліфікованого спеціаліста, громадянина, патріота. Ефективність виховного процесу залежить від того, пише Александронич, наскільки безпосередньо викладач може

В своїх теоретичних розробках проф. А.М.Бойко зауважила, що роль учителя, викладача у виховному процесі традиційно повинна бути завжди в центрі уваги. Про це з особливою силою наголошував і В.О.Сухомлинський. Він писав: «Ми, педагоги, виховуємо людину перш за все тим, що в нашій душі,— своїми переконаннями і почуттями. Наше слово, звернене до дітей і юнацтва, повинно бути таким, щоб слухали його затамувавши подих, щоб відчували в ньому вищу правду буття, щоб вірили нам, як вірять сонячному сяйву. Щоб кожне наше повчання було воїстину заповітом»² Особистість викладача тоді впливає на розум і почуття учня та студента, пишуть педагоги, коли між ним і молоддю склалися добрі, сердечні стосунки. .

Швейцарський педагог Й.Г.Песталлоці наголошував: «Найв