Грузія після "революції троянд"

Володимир Петровський,

доктор історичних наук, професор кафедри історіографії, джерелознавства і археології Харківського національного університету ім. Каразіна

Грузія після "революції троянд"

У статті подано історичний аналіз економіко-політичних процесів у Грузії від початку її існування як самостійної держави з 1990 р. Автор доходить висновку, що сповідування європейських цінностей для цієї країни є досить далекою перспективою, оскільки спершу треба вирішити нагальну проблему територіальної цілісності і зовнішніх стосунків з країнами-сусідами, передовсім з Росією.

Дослідження сучасної історії країн пострадянського простору - актуальна проблема історичної науки. Мета цієї розвідки - відстеження й аналіз економіко-політичних процесів у Грузії за останні п'ятнадцять років та оцінка європейських перспектив цієї країни.

Останні 10-12 років ХХ ст. були для Грузії періодом балансування між "колапсом " та "реконструкцією". Шостого квітня 1989 р. (за два дні до кривавої трагедії в Тбілісі) на мітингу активістів товариства імені А.Церетелі було прийнято звернення до президента, конгресу США та керівництва НАТО з проханням надати допомогу Грузії для її виходу зі складу СРСР. В разі необхідності автори документа не виключали дислокації військ євроатлантичного альянсу на грузинській території [7, с.60]. Добре відомі події 8 квітня прискорили створення Комітету національного порятунку, масовий вихід з лав КПРС (зокрема це зробили 40 письменників республіки). Знову, як навесні 1956 р., спостерігалася хвиля русофобії, до кінця 1989 р. всі російські назви вулиць та площ у Тбілісі були замінені на національні [37]. Після того, як 9 квітня 1991 р. Верховна Рада Грузії оголосила відновлення державної незалежності, Москва організувала економічну блокаду республіки, наклепницьку інформаційну війну, активізувала діяльність агентури КДБ. Такі дії допомогли перемозі на президентських виборах 26 травня 1991 р. ставленику націоналістів З.Гамсахурдіа з його тезою "Грузія - тільки для грузинів". Він передбачав, що на початку 1996 р. республіка стане незалежною де-факто і де-юре. Протягом 1991-1992 рр. у Грузії друкували карти, де російське узбережжя Чорного моря, включаючи Сочі, вказувалось як частина історичної Грузії. Підтримка грузинським президентом Чечні, відмова від членства країни в СНД коштувала йому влади. 2 грудня 1991 р. війська Закавказького військового округу, частина військовослужбовців Національної гвардії Грузії почали штурм резиденції З. Гамсахурдії, будівель Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Їм на допомогу прибули підрозділи Тверської дивізії, 4 тис. кримінальних злочинців, випущених на свободу. Шостого січня 1992 р. президент, члени уряду й парламенту вирвалися з Тбілісі і емігрували до Чечні. У грудні 1993 р. при нез'ясованих до кінця обставинах З.Гамсахурдіа загинув [ 55, с. 211-212; 93, р. 181].

Режим Е.Шеварднадзе сформував напівдемократичну, клептократичну структуру влади, пронизану корупцією, своєрідну "державу-невдаху"(failing state). На початку ХХI ст. майже всі дорослі громадяни Грузії не довіряли представникам владних інституцій. Величезний рівень безробіття, політичне свавілля, неможливість збуту товарів призвели до масової міграції працездатного населення - в основному до Росіїї. Якщо у 1989 р. у Грузії налічувалося 5 млн 445 тис. жителів, то в 2002 р. - на мільйон менше. За рівнем життя Грузія скотилася на 170 місце (на 171-174 знаходились такі країни, як Мозамбік, Бурунді, Нігерія, Сьєрра-Леоне), навіть Буркіна-Фасо займала кращу позицію [68].

Незважаючи на вступ Грузії у 1993 р. до складу СНД, допомогу Росії в боротьбі зі звіадистами, грузинсько-російські стосунки постійно погіршувалися. Е.Шеварднадзе не дозволив російським ВПС використати у бойових діях проти Республіки Ічкерії військовий аеродром Вазіані біля Тбілісі та інші бази. Розгніваний Кремль у грудні 2000 р. санкціонував візовий режим для громадян Грузії. З його боку постійно лунали скарги на те, що Тбілісі начебто абсолютно не контролював кордон з Чечнею, хоча вони були необґрунтованими. Адже для ефективного контролю своїх кордонів з сусідами (а це більше 1500 км) вимагалися величезні матеріальні та фінансові видатки, тисячі навчених прикордонників. Що стосувалося закидів Москви у підтримці чеченських бойовиків, то справа виглядала ще складнішою. В кінці 1999 р. - на початку 2000 р. десь 7 тисяч біженців з Чечні, перейшовши кордон, отаборилися у Ахметському районі Грузії. На його території проживали чеченці-кистинці, для яких 85-кілометрова Панкіська ущелина стала рідною домівкою сотні років тому. Росія звинувачувала Тбілісі в тому, що відсутність контролю в населених пунктах ущелини призвела до розквіту там криміналу, переховування збройних загонів Р.Гелаєва (чеченського польового командира) і міжнародних терористів. У свою чергу, керівництво Грузії заявляло про причетність російських військових на базах республіки до масового продажу зброї та боєприпасів чеченським бойовикам. Хоча представники А.Масхадова у Тбілісі переконували, що їм набагато простіше купувати зброю, особливо новітніх зразків, на російській території. Крайню роздратованість Кремля у листопаді 2001 р. викликало висловлювання Е.Шеварднадзе щодо Р.Гелаєва як добре вихованої людини.

Керівництво Грузії категорично відкидало запевнення Москви, начебто у Панкісі переховувався організатор підриву будинків у Москві терорист А.Г