Традиційність українського писанкарства

Г. І. Сотська,

Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПНУ, Київ

Народне декоративно-прикладне мистецтво — органічна складова національної культури, що базується на етнічній специфіці та традиційності. За своєю природою воно глибоко правдиве, хвилює нас сьогодні подихом глибокої старовини, вивіреною віками гармонією між красивим і корисним. Народне декоративно-прикладне мистецтво не обмежується історичними рамками досвіду окремих людей, а передає багатогранні надбання українській нації. Скарбниця його творів невичерпна.

Писанкарство — один із найдавніших видів народного декоративно-прикладного мистецтва, в якому яскраво відобразились усі сторони життя народу — історія, ужитковість, звичаї, вірування, естетичні уявлення, поетичне бачення, мрії про довершеність життя.

Писанки — душа українського народу, це «шедеври мініатюрного живопису, в яких український народ виявив свій мистецький геній, свою здатність до творчого мислення, художнього узагальнення навколишнього світу» [1, 6].

Вони з’явилися під час язичництва як атрибут культових народних обрядів, пов’язаних із весняним пробудженням землі. У глибині сторіч наші пращури відзначали велике свято весни. Раділи, що тепло, сонце, життя бере гору над холодом, зимою, смертю. І в цей час жінки, сільські дівчата, монастирські ченці та іконописці розписували курячі яйця.

Таємниця яйця — зародку життя — тисячоліттями викликала різноманітні асоціації і була одним із найдавніших див для стародавніх людей. У міфах багатьох народів (Єгипту, Фінікії, Індії, Греції, Фінляндії) саме яйце вважалось космологічним, було символом сонця та зародження Всесвіту. «Одна половина яйця стала небом, інша — землею, а жовток — сонцем» [2, 252]. Згодом яйце у слов’ян та інших народів стало символом весняного відродження й оновлення, першооснови Всесвіту.

У передхристиянський (язичницький) період писанка була невід’ємною часткою слов’янського православного поклоніння Даждь-Богові (бог сонця) та богині Берегині — Мокоші (матері урожаю), в християнському розумінні воно стає символом радості й віри у воскресіння Ісуса Христа як символу всепрощення.

Невипадково писанка походить від слова «писати», писати знаками — символами як «інструментом пізнання, методом вираження реальності і прихованих скарбів духовності» [3, 3]. Серед найяскравіших та найбільш розповсюджених знаків-символів на усьому автохтонному терені українців є зображення Сонця, Дерева Життя та Жінки-Берегині.

Писанка «сонце» присвячувалась богу сонця Ярилі, Даждь-Богові, символом якого був кінь. Про щиру любов до бога Сонця свідчить безліч його символічних портретів — різноманітні хрестики, «павучки», «триноги», «восьмираменні» зірки (розетки), «крутогори».

Дерево Життя як космічне дерево є символом небесної вісі і скарбницею життя. Воно об’єднує в собі рівновагу і динаміку, силу і слабкість, є символом безпосереднього відновлення природи. Дерево займає у святому письмі центральне місце, дерево — це поняття всього доброго і цінного, це образ Божої мудрості, досвіду [3, 72]. У вигляді дерева уявлявся стрижень світобудови, навколо якого встановлювалася рівновага протилежностей, корені якого сягають підземного царства. Світове Дерево завжди зображується стилізовано: з обов’язковим поділом на три яруси по вертикалі та дотриманням чіткої симетрії правого і лівого боків.

Дерево Життя. Його варіант — дерево роду; найпростіше тричленне позначення дерева-сімї — стовбур з трьома гілочками: батько, мати, дитина. Найдивовижнішою властивістю Дерева Життя є його здатність перетворюватись на Жінку-Берегиню, або, як її ще називали, Богиню Мокошу, господиню «рогу достатку» і прядильницю людської долі. Символом зображення Жінки-Берегині є дві перехрещені подвійні риски, елемент, який називають «черепашки», де кінчики рисок надломлені, що нагадує руки людини.

З усіх богів наших предків Жінка-Берегиня, яка зображувалася з піднятими догори руками, була єдиною у пантеоні богів великого князя Володимира. Образ «Оранти», запрестольної Божої Матері, у Київському Соборі Святої Софії займає одне із чільних місць.

Незважаючи на те, що значення знаків-символів змінювалось у зв’язку із трансформацією культових уявлень та протягом тисячоліть забувався і вторинний зміст символів, їх продовжують писати, оскільки ці малюнки освячені традицією. Знаки-символи (а їх понад сто) знайшли свою інтерпретацію в українській писанці: сонце — центр і підстава небесних просторів, носій світла і життя; хрест — символ всесвіту, знак чотирьох сторін світу; трикутник — символ вогню, безсмертності та чоловічої й материнської сили; Дерево Життя — символ небесної осі й скарбниці життя; спіраль — ознака вегетативної й органічної плодючості; триріг — знак святого числа 3 і три божества; свастика — знак вогню й сонця; граблі — символ дощу.

Поряд з знаками-символами велике й функціональне значення має писанковий орнамент: символічний, геометричний, рослинний, зооморфний, антропологічний, побутовий (за М. Сумцовим). Поєднання геометричних мотивів, хвилястих ламаних і плавних ліній розкриває нам композиційну виразність писанок, зображення мотивів орнаментів, створюючи при цьому враження легкості, простору, ажурності.

Найвідомішим із писанкових орнаментів є хвилястий орнамент як стилізоване зображення богині води, Дани, відомий під назвою «меандр» або «безконечник». Серед орнаменту геометричного характеру чільне