Екзистенціалістська естетика

Екзистенціалістська естетика розроблялася в межах філософії екзистенціалізму (від лат. existentia— існування). Екзистенціалізм почав формуватися на зламі XIX—XX століть у російській філософії (Л. Шестов, М. Бердяев), а послідовний виклад філософська концепція існування дістала в Німеччині після першої світової війни (М. Гайдеггер, К. Ясперс). У роки другої світової війни екзистенціалізм набуває широкої популярності у Франції (Жан Поль Сартр, Альбер Камю, Сімона де Бовуар). У 60-ті роки екзистенціалізм дістає широку підтримку філософів Італії, Іспанії й поступово перетворюється на найпопулярнішу серед європейської інтелігенції філософсько-етичну, естетико-психологічну систему. Поширенню екзистенціалізму сприяла насамперед характерна для філософії XX століття певна методологічна, світоглядна всеосяжність, яка легко трансформувалася в невизначеність філософії існування. Це давало змогу співіснувати «релігійному» (Бердяев, Шестов, Ясперс, Марсель, Бубер) і «атеїстичному» (Гайдеггер, Сартр, Камю, Жансон) екзистенціалізму.

Зазначимо, що чіткий поділ екзистенціалізму на ці два напрями визнавали й самі його представники. Наприкінці 40-х років Сартр так визначав ставлення до релігії в середовищі екзистенціалізму: «Одні з них християни, до яких я відніс би Ясперса та Габріеля Марселя, а на іншому боці атеїстичні екзистенціалісти, до числа яких я включив би Гайдеггера, а потім французьких екзистенціалістів і самого себе. Проте й перші, й другі переконані, що існування передує сутності, або, якщо це вам більш до вподоби, що відправним пунктом повинна бути суб'єктивність».

Нечіткість методологічних та світоглядних засад зумовила відносну легкість взаємодії, а іноді й інтеграції екзистенціалізму з психоаналізом, феноменологією, персоналізмом, неотомізмом. Вражає альтернативність політичних позицій екзистенціалістів: Мартін Гайдеггер у 1933 році після приходу в Німеччині до влади націонал-соціалістів стає ректором Фрейбурзького університету, а Жан Поль Сартр, Альбер Камю — учасники французького Опору, переконані борці проти фашизму. Водночас слід ураховувати активне ставлення значної більшості екзистенціалістів як до політичного життя взагалі, так і до реальних політичних ситуацій у конкретній країні. Якщо друга світова війна різко роз'єднала в ідеологічному, політичному аспектах Гайдеггера і Сартра та Камю, то Ясперс, не займаючи чіткої власної позиції, намагався теоретично визначитися в проблемах війни і миру, демократії і тоталітаризму, філософії і політики, свободи і влади. Спираючись на ідею «великої політики філософів», Ясперс був переконаний, що філософії поза політикою не існує. Прихильник ліберально-демократичних ідей, Ясперс поділяв песимістичну точку зору про безперспективність індивідуального протесту проти влади, яка здебільшого сприймається філософом як «брутальна сила». Звертаючись до уроків другої світової війни, Ясперс визнає провину націонал-соціалізму перед Європою і правомірність Нюрнберзького процесу. У книжці «Питання про провину» (1946) Ясперс на перший план висуває морально-етичні проблеми. Важлива й складна категорія провини доповнює ідеї страху, смерті, приреченості, які у філософа асоціюються з політичною ситуацією в Німеччині 30—40-х років. Зазначимо, що саме аналіз політичних процесів у Німеччині дав змогу Ясперсу не лише порушити етичну проблему «влада — провина», а й підійти, хоча й дещо опосередковано, до проблеми драматичного й трагічного в реальному житті і в мистецтві, до визнання політичної значущості творчості прогресивних німецьких митців, зокрема Бертольда Брехта.

Політично визначеною протягом усього життя філософа була позиція Сартра. Це підтверджує не тільки його антифашистська діяльність у роки другої світової війни, а й активна підтримка студентського руху у Франції в 1968 році. Спираючись на тези своєї книги «Бунт завжди правий» (1948), Сартр намагався допомогти студентській молоді поєднати анархізм з комунізмом, відродити бакунінські ідеали. Демагогічне сартрівське гасло — «Революція — це можливість вирватися з буття» — було досить поширене серед революційно настроєної молоді Франції, а сам Сартр став символом «нових лівих» 60—70-х років.

Визначаючи причини популярності філософії екзистенціалізму, слід підкреслити небайдуже ставлення до неї широких кіл художньої інтелігенції Європи, яку приваблювали в цій концепції висока оцінка мистецтва, ототожнення його з філософією, а також форма викладу теоретичних ідей: романи, притчі, поетичні медитації, художньо-критичні статті, есеїстика.

Екзистенціалістська філософія намагалася осягнути буття як безпосередню, нерозчленовану цілісність об'єкта й суб'єкта. Буття людини — її екзистенція — раціонально не пізнається, а опановується безпосереднім «переживанням». Зрозуміти «переживання» можна лише спираючись на художньо-образні засоби, якими користується мистецтво. «Переживання» набуває особливого значення через те, що екзистенція людини спрямована «до ніщо» й усвідомлює свою «скінченність». Так, М.Гайдеггер, описуючи структури екзистенції, вводить модуси людського існування: страх, передчуття (переважно трагічні), совість та ін.

Перелік і аналіз модусів починається зі страху, основою якого є страх смерті, а його продовженням — шлях людини до смерті: буття до смерті є страх. Такі поняття, як страх, смерть, поступово узагальнюються в концепції М.Гайдеггера в поняття «ніщо». До дослідження цих аспектів М.Гайдеггера підштовхнули С.Кіркегор з його пошуками «екзистенціального мислен