Право власності на землю в Запорозьській Січі

Одеський державний економічний університет

Доклад

на тему :

„Право власності на землю в Запорозькій Січі”

Виконав студент

26 КЕФ

Каверін Анатолій

Одеса 2002

Право власності на землю в Запорозькій Січі

Cеред цивільно-правових норм козацького права важливе місце займали норми, які регулювали право власності на землю. Звичаєве право запорожців встановлювало порядок володіння і користування землею, лісами, ріками, озерами, сіножатями тощо.

Як відомо, запорозькі козаки до 1775 р. володіли значною територією на лівому і правому берегах Дніпра. Власниками цієї землі вони вважалися на підставі права першого займу.

Заїмка (займанщина) земель була широко поширена на території Гетьманщини і Слобожанщини, особливо в другій половині XVII— протягом XVIIIст. Займанщина — це норми звичаєвого права, які дозволяли на підставі першого займу володіти, користуватися і навіть розпоряджатися землею. Займати дозволялося тільки вільні землі, які нікому не належали. Землю займали конкретні особи (чи особа). Тому відразу ж утворювалася і певна форма землеволодіння: общинна (колективна) чи особиста (індивідуальна).

На території Запорозьких Вольностей існувала виключно колективна власність на землю. Земля і всі угіддя запорозьких козаків вважалися спільною власністю Війська Запорозького і були в повному розпорядженні Коша Запорозької Січі. Наприклад, канцелярист Денис Зараховський в офіційній відповіді київському митрополиту Гав-риїлу у зв'язку з відводом землі під церкву в слободі Мичковій (дата відсутня), зауважив, що «земля військова запорозька не в розділі, а вся громадською вважається».

На мою думку, існування колективної (общинної) власності на землю обумовлю­валося такими причинами: по-перше, суб'єктом першого займу землі був колектив, громада, запорозьке товариство; по-друге, колективна власність на землю підтримува­лася промислами (передусім рибальством і мисливством), які базувалися на колективній праці. Для промислового рибальства і мисливства потрібен був реманент і чимала кількість робочих рук, тому виникали об'єднання промисловиків — рибальські тафи, мисливські артілі (наприклад, лисичників) та ін.

За звичаєм, козаки — члени січового товариства, а також посполиті — піддані Війська Запорозького, які проживали на території Запорозьких Вольностей, могли отримати землю на правах користування. Фактично цією можливістю користувалися старшини та заможні козаки, які мали змогу її обробляти.

Земельні ділянки відводилися Кошем (інколи паланковим правлінням) козакам і посполитим за їх проханням. Землі було багато, що дозволяло козакам самим вибирати собі ділянки, після чого вони одержували від Коша «паспорт» чи «білет» на право користування цією землею і заводили на ній своє господарство — зимівник. За звичаєм, зимівник і землю розглядали як неподільні частини господарства. Власник землі та зимівника, за згодою кошової старшини, мав право навіть розпоряджатися своїм господарством: продати, закласти, подарувати його. Заможні козаки і військові стар­шини нерідко володіли кількома зимівниками. Наприклад, кошовому отаману П. Калнишевському у 1774 р. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Орільської паланки Гараджа. У військового писаря Глоби було три зимівники.

Земельні угіддя запорожців розрізнювалися за своєю якістю: одні були надзви­чайно багаті на звіра і рибу, інші — бідніші. Крім того, кращими вважалися ті угіддя, які були розташовані якомога далі від південних кордонів Запорозьких Вольностей, оскільки вони зазнавали найменших втрат від набігів татар. Щоб уникнути непорозумінь, пов'язаних з експлуатацією різних за якістю земельних ділянок, у Запорозькій Січі щороку проводили перерозподіл угідь «по лясам», шляхом жеребкування.

Жеребкування землі проводилося в такому порядку: спочатку землю отримували курені, потім — старшина, далі — духовенство і, нарешті, — жонаті козаки та всі інші. Оскільки просте жеребкування відразу всієї землі не виключало того, що курені і старшина могли одержати найгірші ділянки, то, на думку М. Слабченка, жеребкували кілька розрядів (класів) земель. Кращі земельні угіддя (можливо розташовані ближче до Січі) жеребкували між куренями; трохи гірші, за тими чи іншими ознаками, — між старшиною та духовенством, а ті, що залишилися, розподіляли, знову ж таки жеребкуванням, між іншими суб'єктами землекористування. Річне користування не повертало угіддя в одноманітну масу, чотири розряди землі залишалися і жеребкувалися окремо кожного року.

На основі сказаноговище постає запитання: якщо всі землі запорозького козацтва підлягали щорічному перерозподілу шляхом жеребкування, то як же могли існувати великі зимівники? Адже неможливо навіть уявити, щоб власник зимівника щороку переносив його на нове місце (зимівник нерідко складався з двох-трьох житлових та господарських споруд досить значних розмірів).

Ймовірно, що у запорозьких козаків існувало дві категорії земель, які мали різний правовий статус. Перша категорія земель — це мисливські та рибальські угіддя, сіножаті, пасовища тощо. Саме вони підлягали щорічному перерозподілу між різними суб'єктами землекористування, вказаними вище. Курінь, військовий старшина або рядовий козак, які отримали цю землю, мали право користуватися нею протягом одного року.

До другої