Проблема праворозуміння (Проблема правопонимания)

Вступ

Проблемі розуміння права завжди приділялось багато уваги. Спроби дати змістовну відповідь на питання “що таке право?” прослідковуються з глибокої давнини і не припиня­ються і досі.

Право – це надзвичайно складне соціальне явище, оскільки воно відображає ще більш складніші еконо­мічні, політичні і соціальні відносини. Напротязі всієї історії розвитку юридичної науки різні мисли­телі прагнули з’ясувати, що являє собою право, яка його природа і суть.

Поняття права – найважливіший компонент право­знав­ства. Від вірного його розкриття залежать пра­виль­на постановка наукових досліджень, а також загаль­на орієн­тація юридичної практики. Поняття права – це не застигла категорія, а категорія, що розвивається, в якій відобра­жаються і історичні традиції, і суспільна ситуація сучасної епохи.

Ціллю роботи являється розгляд еволюції правових ідей різних мислителів, починаючи з найдавніших часів, розгляд і аналіз основних концепцій права, з’ясування причин, через які існує таке багатоманіття розуміння сутності і соці­альної природи права і не існує єдиного його розуміння.

І. Праворозуміння в історичній еволюції

Правові вчення в спеціальному смислі цього поняття з’явились лише в ході досить тривалого існування ранньо­класових суспільств і держав. В теоретико-пізнавальному плані генезис правових вчень (теорій) відбувався в руслі поступової раціоналізації початкових міфічних уявлень.

Однією з найбільш ранніх відповідей на питання “що таке право?” була: “право – це веління, заповіді божества, які вказують людям, як вони повинні жити, щоб виконати волю божества, що вони повинні робити і чого повинні уникати”. Так думало в давнину багато людей і так було у багатьох народів. Наприклад, первинним правом для євреїв були 10 заповідей, вручених Моісею самим Богом. В таких древніх правових кодексах інших народів, як “Закони вавілонського царя Хаммурапі” чи “Закони Ману” індусів право також розгляда­ється як заповіді божества. Право розумілось як нелюдське явище.

Критика цієї відповіді з боку вчених така: земні справи і явища потрібно пояснювати земними ж справами, а не втру­чати сюди божу волю і робити її відповідальною за багато земних підлостей. Наприклад, дикун щиро вірить в те, що бог йому наказує вбивати всіх чужинців і заколювати дружин на могилах чоловіків. Сучасний християнин не може вважати подібні заповіді божественними. Отже, визначення права як заповідей божества в корені антинаукове.

З середини І тисячоліття до н.е. розуміння права змінюється. Право починає тлумачитись як офіційний закон держави, тобто як веління і обов’язкові правила, які вида­ються чи визнаються державою. Нове у цьому розумінні те, що право вводиться у поняття держави. З’являється два права: право як веління Бога і як веління держави.

У Аристотеля право уособлює собою політичну справед­ливість і служить нормою політичних відносин між людьми. “Поняття справедливості, - відмічає він, - пов’язане з уявленнями про державу, так як право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілку­вання”. Аристотель ділить право на природне і умовне (воле­встановлене). Природне право – те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його. Під умовним правом в концепції Аристотеля розуміється все те, що пізніше почне визначатися як позитивне право. До умов­ного права він відносить закони і всезагальні угоди. Причо­му він говорить про писані і неписані закони. Під неписаним законом, який також відноситься до умовного (позитивного) права, маються на увазі правові звичаї (звичаєве право).

Епікур вважав, що дії людей, діяльність державної влади і самі закони повинні відповідати природним (в даному місці, в даний час і при даних обставинах) уявленням про справедливість. Така концепція змінюваної справедливості – в її співвідношенні з законом – містить в собі ідею природ­ного права із змінюваним (в залежності від місця, часу і обставин) змістом, яким є спільна користь взаємного спілку­вання.

Великий вклад у розвиток поняття права внесли предста­вники природної школи права – Г.Гроцій, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Л.Монтеск’є.

Г.Гроцій суттєвого значення надавав запропонованому ще Аристотелем поділу права на природне і волевстановлене. Природне право визначається ним як “припис здорового глузду”. Згідно цьому припису та чи інші дія – в залежності від її відповідності чи суперечності розумній природі людини – визнається або морально ганебною, або морально необхідною. Природне право, таким чином, виступає в якості основи і критерію для розрізнення належного (дозволеного) і неналежного (недозволеного) по самій своїй природі, а не в силу якогось волевстановленого припису (дозволу чи забо­рони).

Природне право, згідно з Гроцієм, це і є “право у власному смислі слова”, і “воно заключається в тому, щоб надавати іншим те, що їм вже належить, і виконувати покладені на нас по відношенню до них обов’язки”.[1] Джерелом цього права є не чиясь вигода, інтерес чи воля, а сама розумна природа людини як соціальної істоти, якій прита­манне прагнення до спокійного спілкування.

Право в більш широкому розумінні (тобто форми воле­встановленого права) є правом у кінцевому рахунку постіль­ки, поскільки не суперечить розумній людській природі і природному праву.

Правове вчення Томаса Гоббса основане на певному уяв­ленні про природу людини. Він вважає, що всі люди створені рівними у відношен