Шедевр Блекфута - Шевруд Андерсон

Я вийшов з аукціону на П'ятій авеню. Порошив сніг. Щойно я бачив, як за двадцять тисяч доларів продали картину Блекфута.
Ремзі, знавець живопису й комерсант, підійшов до мого приятеля Трайкапа, що стояв біля мене з тростинкою в руках, і виголосив коротеньку промову. Трайкап, як колись Блекфут, був художник з майбутнім. А Блекфут, слід зауважити, збожеволів, і його запроторили в якусь лікарню неподалік від Нью-Йорка. Ремзі торкнув Трайкапа за плече і по-дружньому заговорив. Я не міг цього стерпіти. Мені стало моторошно від його слів.
- Розправте плечі, друзяко,- сказав Ремзі.- Розправте плечі й дихайте глибше.
Я пішов на П'ятдесят восьму вулицю й запросив одну знайому пообідати разом. То була вродлива дівчина з аристократичними рисами, вона приїхала десь із Заходу, й мені хотілось дошкулити їй. Я вже уявляв, як розповім їй трагедію Блекфута і її виразні риси спотворить біль. У цьому бажанні було щось ненормальне, як і в тому, що я хочу побачити Блекфутову історію надрукованою. Я хочу завдати болю багатьом людям.
Того вечора, коли продали картину, ми зі знайомою зайшлії до ресторану. З'явився його власник, щоб узяті! її мене пальто.
Сивий чоловік з улесливим обличчям, схожий на Ремзі.
Він поклав руку мені на плече.
- Ви починаєте сутулитись, друже,- прожебонів він.- Випростайтесь! Треба привчати себе дихати глибоко й ходити рівно.
Я не дав йому ляпаса, мабуть, лише тому, що в мене затремтіла рука. Я видер у нього пальто й кинувся на вулицю. Знайома вибігла за мною.
- Ідіть ви під три чорти! -крикнув я власникові ресторану.
Мені хотілося крикнути це всім отим недолюдкам, які занапастили талант великого Блекфута, хотілося сказати їм усе, що я зараз розповім вам.
Як я й передбачав, історія засмутила мою знайому. Сподіваюся, те саме буде й з вами.
Двадцять років тому Блекфут був біднпм художником і мешкав у Нью-Йорку. В цьому нема нічого особливого, хоч він. щоб ви знали, мав талант, а в цьому вже є дещо особливе. Одружився він з дочкою власника пральні й жив у тому плетиві вулиць нижнього Манхеттена, яке відоме під назвою Грініч-вілледж.
Я не стану описувати, як він бідував. Це було жахливо, але не в тому річ. Комфорт і достаток іноді не менш жахливі. Отож бідолаха тулився в крихітній, зате дешевій темній комірчині; під ногами в нього повзали малюки, кількість яких усе зростала, розгардіяш і бруд оточували художника.
Блекфут був худий, блідий чоловік років тридцяти, дуже сутулий. Йому, звичайно, слід було б розправити плечі та глибше дихати. Це неодмінне правило для тих, хто одружується з дочкою власника пральні,- з жінкою, ніби зумисне створеною щороку народжувати дітей, а особливо для тих, хто мешкає в Грініч-вілледжі, на околиці Нью-Йорка.
Та ось Блекфут намалював картину. Похмурого ранку в лютому він сів до роботи, і вийшло щось незвичайне. Із хаосу народилася гармонія. Його пензель просто співав, бігаючії по полотну.
Блекфут працював цілий день і половину наступного, й душа в нього раділа. Він забув про убоге оточення й поринув у творчість. В картині було все - цілість, простота, рух і те непомітне й невловиме, що вирізняє справжній шедевр,- лірична краса і довершеність.
Не дивно, що Блекфут, скінчивши роботу, пройнявся повагою до себе. Він зодяг благеньке пальто, узяв тростинку, якої не носив уже п'ять років, і вирушив до Ремзі.
Всю дорогу він міркував, і в голові в нього засіла безглузда думка: призначити ціну отій картині.
"їй-богу, я візьму за неї тисячу двісті!"-сказав він собі.
На вулиці йому зустрівся Фред Морріс. У Нью-Йорку всі його знають. Фред непоганий хлопець, а мистецтво для нього - засіб заробляти гроші, до того ж його картини охоче купують.
- Це добре, старий,- сказав він, коли схвильований Блекфут розповів йому про свою удачу; потім торкнувся тростинкою його плеча й порадив: - Тримайся рівніше. Тії починаєш сутулитись.
Я ось щодня гуляю і пильно стежу, щоб не горбитись. І, знаєш, помагає! Роби те саме.
Наступного ранку Ремзі прийшов дивитись картину. Уявіть собі сивого, спокійного і впевненого в собі джентльмена, що пробирається крізь купу хлопчиків та дівчаток у комірчину, де висить картина. Він одразу збагнув, що то за скарб, і відверто висловив свою думку.
- Ви, безперечно, створили прекрасну річ. Скільки ви просите?
Я купую.
Блекфут зрадів. Він усвідомлював свій успіх, але хотів, щоб його усвідомив і Ремзі.
- Тисячу двісті,- недбало кинув він.
Ремзі похитав головою.
- Тисячу,- відказав він, коли Блекфут сердито забігав по кімнаті. Потім чемно й стримано додав: - Відкладемо розмову.
Навіщо так дратуватись? Я певен, що ви станете великим художником, і не хочу з вами сваритись.
І рушив до дверей.
- їй-богу, Блекфуте, у вас чарівні малюки. Вам треба берегтись: адже ви за них відповідаєте. Я помітив, що ви починаєте сутулитись. Коли я був солдатом, мене вчили триматись рівно.
Там я звик щодня робити фізичні вправи.
Блекфут почекав тиждень і вирішив піти до Ремзі. Пому здалося, що минулого разу він надто погарячкував.
"Треба сприймати все так, як воно є,- подумав він.- Адже не можу я вимагати, щоб інші бачили в моїй картині те саме, що бачу я".
Вдягнувши пошарпане пальто й забувши цього разу тростинку, він побіг до Ремзі.
І тоді Ремзі показав зуби. Він запропонував за картину сімсот доларів. Хоч він був, як і перше, дуже чемний і голос його звучав так само лагідно, але більше дати відмовився. Блекфут повернувся й пішов; він був такий розлючений, що не міг вимовити й слова. Йому навіть хотілося кого-небудь убити. Отакі всі художники. Коли ви в розмові з ними вдаєтесь до здорового глузду, вони вас не розуміють.
Кінець кінцем Ремзі придбав картину за чотириста доларів.
Блекфут ще двічі приходив до нього і врешті здався. Востаннє він вийшов був з будинку Ремзі, довго стояв, дивлячись у сутінки, й таки вернувся. Він побіг назад, згодився на чотириста доларів за отой шедевр, що його потім продали за двадцять тисяч, і взяв у Ремзі гроші.
Мені здається, я не перебільшив щодо бідності Блекфутів.
Правду кажучи, я навіть не знав, скільки в них було дітей, може, всього троє або четверо, та вони ждали ще одного. Крім того, художник заборгував власникові будинку й городникові, а позичати не було в кого.
Чотириста доларів дуже знадобились. Накупили всілякої всячини, найняли жінку, яка прибрала в хаті й нагодувала дітей.
Блекфут сам розпалив камін. Вигляд у нього був задонолений, але стомлений. Годині о десятій вій пішов спати до дітей.
Більше ніхто не бачки справжнього Блекфута. Отой базіка.
що бігає по божевільні й кожного вмовляє триматися рівно і глибоко дихати, не має нічого спільного з людиною, якій приписують картину, продану вчора на моїх очах.
Блекфут тікав із життя, не озираючись. Годині о другій ночі, коли дружина прокинулась на убогій своїй постелі в кутку, нона побачила, що чоловік сидить у кріслі біля каміна. На ньому була старенька піжама,, одна холоша розірвалась, і визирала довга худа нога. Нещасний дістав тростинку й почепив її собі па руку.
Дружина скрикнула, він спершу не звернув уваги, але потім підвівся й навшпиньки підійшов до неї. Торкнувшись тростинкою її'плеча, проказав:
- Розправ плечі. Тримайся рінпо і глибоко дихай.
Більше він нічого не сказав, але й так дивно, що його дружина не збожеволіла разом із ним. Бо потім вона побачила таке, від чого могло розірватися серце. Те, що він учинив, було таке
саме геніальне, як і його картина. У крихітній комірчині на Грініч-вілледж горів камін, а Блекфут, на руці якого погойдувалась тростинка, щось біля нього ворожив. У глухій самотині, серед темної ночі, коли плутаються, думки, він покидав у вогонь одна по одній усі ті банкноти, які йому дав Ремзі.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать