Галицько-волинський літопис №4 - Літописи XIII-XVI

Княгиня ж його безперестану плакала, стоячи перед гробом, сльози свої проливаючи, як воду, так голосячи [і] примовляючи: «Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! По правді наречено було тебе у хрещенні ім'ям Іван. Всею доброчесністю подобен ти єсь йому. Багато обид зазнав ти од своїх родичів, [та] не бачила я тебе, господине мій, ніколи ж, щоб ти за їх зло яким злом воздавав, а, на бога покладаючи, ти все переносив» 414.
Та найпаче плакали по ньому ліпші мужі володимирські, кажучи: «Добре б нам, господине, з тобою вмерти! Дав бо ти таку свободу, як ото й дід твій Роман. Він ізбавив був [нас] од усіх обид, а ти, господине, ревно наслідував був його і пішов по путі діда свойого. А нині, господине, ми вже більше не зможемо тебе бачити, уже бо сонце наше зайшло для нас, і в обиді всі ми зосталися» 415.
І плакало тоді над ним усе множество володимирців — мужі, і жони, і діти; німці, і сурожці, і новгородці; і жиди 416 плакали, немов і? при взятті Єрусалима, коли вели їх у полон вавілонський; і нищі, і вбогі, і чорноризці, і черниці: був бо милостив він до всіх убогих.
Сей же благовірний князь Володимир на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте кучеряве, бороду стриг, і руки мав гарні, і ноги. Голос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий. І ловець він [був] умілий i хоробрий. [Був] він кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів, а пиття не пив [хмільного] зроду. Приязнь же він мав до всіх, а особливо ,ж до братів своїх, у хресному ж цілуванні стояв він по всій правді істинній, нелицемірній, і страху божого сповнений. Особливо ж старався він про милостиню, [і] про монастирі подбав, ченців піддержуючи і всіх ігуменів з любов ю приймаючи, і монастирі многі він спорудив .
На весь [бо] церковний чин і на церковників одкрив був йому бог серце і очі, і не затьмарював він ума свого п'янством, і кормителем він був ченцям, і черницям, і вбогим, і всякому стану він яко улюблений отець був. Особливо ж на милостиню він був милостив, слухаючись господа, який говорить: «Оскільки вчинили ви братії моїй меншій, то й мені вчинили» 417, а також [як] Давид говорить: «Добрий муж милує і дає весь день, він за господом не спіткнеться» .
Мужність і розум у ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили, й іншого добродіяння в нім багато було. Гордості ж у ньому не було, — тому що мерзенна є гордість перед богом і людьми, — а завше смиряв він образ свій, сокрушався серцем, і зітхав із глибини душі, і сльози лив із очей, покаяння Давидове приймаючи, плачучи за гріхи свої, [бо] возлюбив він нетлінне паче тлінного і небесне — паче дoчacнoro і царство' зо святими у вседержителя бога — паче минущого сього царства земного 418
419 «І честі тебе господь сподобив бути причасником на небесах за твоє благочестя, що ти мав у житті своєму. Добрий свідок благочестя твого, о блаженниче 420, — святая церква святої богородиці в Марії, що її спорудив прадід твій на правовірній | основі і де також мужнє твоє тіло лежить, ждучи труби архангелової421.
Добрий дуже свідок — брат твій Мстислав 422, що його зробив господь наступником по тобі у твоїм володінні, який не порушає твоїх порядків, а утверждав, не умаляє приношення твоєму благочестю, а ще більше додає, не занедбує, а здійснює, бо не скінчене тобою він довершує, як Соломон Давидове, бо храм божий, великий і святий, він своєю мудрістю спорудив 424 на святість і окрасу городу твоєму, бо всякою красою він його оздобив, золотом, і сріблом, і камінням дорогим, і начинням церковним, і та церква чудовна і славна в усіх окружних сторонах, і такої іншої не знайдеться в усій опівнічній землі, од сходу і до заходу.
І славний город твій Володимир 425 величчю, яко вінцем, оточений. [І] вручив ти людей твоїх і город святій і славній і скорій на поміч християнам святій Богородиці426, і те благословення, що його архангел [Гавриїл] дав богородиці, буде і городу сьому. До неї бо він сказав: «Радуйся, обрадувана, господь з тобою!» 427 І до города: «Радуйся, благовірний городе, господь з тобою!»
Встань із гробу твойого, о преславна голово, встань! Отряси сон! Ти бо не вмер, а спиш до спільного всім428 воскресіння! Встань, ти бо не вмер, бо не гоже умерти тобі, який вірував у Христа, всього світу життєдавця. Отряси сон, зведи очі, і побачиш ти, якої тебе честі господь там сподобив і на землі не безпам'ятного тебе зоставив через брата твойого Мстислава 429.
Встань, поглянь на брата твойого, що прикрашає стіл землі твоєї 430, і, образом приємним лиця його насичуючись, моли за землю брата свойого, оддану йому тобою, і за людей, у яких ти благовірно володарював. І сохрани ти їх у мирі і в благочесті, і хай славиться в нім правовір'я, і хай береже [його] господь бог од усякої раті, і полонення, і од голоду, [і од] нашестя іноплемінників, і од усобної раті. Паче же помолися за брата свойого Мстислава, який добрими ділами, без гріха, богом даними йому людьми управляє, [щоби] стати з тобою безбоязно перед престолом вседержителя бога і за труд пастирства людей його дістати од нього вінець слави нетління зо всіма праведними. Амінь.
До сього ж поглянь ти і на благовірну свою княгиню 431, як вона благочестя додержує за твоїм заповітом, як поклоняється імені твоєму 432, бо відає вона, що коли не тілом, то духом показує тобі господь все це, як твій вірний посів не був висушений спекою невірства, а дощем божої помочі розплоджений був многоплідно.
Радуйся, учителю наш і наставниче благочестя! Ти правдою був одягнений, а силою перепоясаний, і милостинею, яко гривною, оздобою золотою, красуючись, ти істиною обвитий 433, розумом увінчаний!
Ти був, о преславна голово, нагим одіння, ти був | голодним кормитель і спраглим утробам освіження 434, удовицям помічник, подорожнім пристанище, беззахисним захист, зобиджуваним заступник, убогим збагачення, чужинцям притулок. За ці добрі діла [та] інші ти нагороду дістаєш на небесах — блага, що їх уготував бог тим, які люблять» 435 отця і сина і святого духа 436.
Князь же Володимир за княжіння свого багато городів поставив, після отця свого. Він поставив Берестій 437, а за Берестієм поставив город на пустому місці, що називається Лосна, і назвав його ім'ям Каменець, — тому що [там] була кам'яна земля. Спорудив він також у нім башту кам'яну, заввишки сімнадцять сажнів, гідну подиву всім, хто дивиться на неї, і церкву поставив Благовіщення святої богородиці, і прикрасив її іконами золотими, і начиння служебне викував срібне, і Євангеліє апракос, оковане сріблом, [і] Апостола апракос, і Паремію, і Соборник отця свого тута ж положив 438, і хреста воздвижального положив.
Так само і в Більську спорядив він церкву іконами і книгами.
У Володимирі ж розписав він увесь [храм] святого Дмитрія [Солунського], і начиння служебне срібне викував, і ікону пресвятої Богородиці окував сріблом, з камінням дорогим, і завіси 439 [придбав], золотом шиті, а другі — оксамитні, з дрібним жемчугом, і всяким узороччям оздобив він його.
В єпископії ж, у [церкві] святої Богородиці, образ Спаса великого він окував сріблом, [і] Євангеліє, списавши, він окував сріблом і дав святій Богородиці, і Апостола списав апракос [і] святій Богородиці дав і начиння служебне позолочене 440 з камінням дорогим Богородиці-таки він дав, [і] образ Спаса, окований золотом, з дорогим камінням, поставив він у святій Богородиці на пам'ять про себе.
У монастир у свій [святих] Апостолів він дав Євангеліє апракос, і Апостола, сам списавши, тута ж положив, і Соборник великий отця свого, і хреста воздвижального і Молитовника дав.
В єпископію перемишльську він дав Євангеліє апракос, оковане сріблом, з жемчугом, яке сам був списав.
А до Чернігова послав він у єпископію Євангеліє апракос, золотом розписане, а оковане сріблом, з жемчугом, і посеред нього [на оправі зроблено] Спаса, з емаллю.
В луцьку єпископію дав він хреста великого срібного позолоченого, з чесним древом.
Спорудив він також і церков багато. В Любомлі ж він поставив церкву кам'яну святого і великого мученика Христового Георгія [Побідоносця], прикрасив її іконами окованими, і начиння служебне срібне викував, і покрови 441 оксамитні, шиті золотом, із жемчугом, херувимом і серафимом, [придбав], і індитію 442, золотом шиту всю, а другу — з паволоки 443 білуватої, а в оба малі олтарі — обидві індитії з білуватої-таки паволоки; Євангеліє він списав апракос, окував його все золотом, і камінням дорогим із жемчугом [оздобив], і Деісуса 444 на ньому викувано із золота, образки великі, з емаллю, чудовні на вигляд; а друге Євангеліє, теж апракос, обтягнуто золототканим єдвабом, і образок він положив на нього з емаллю, а на ньому — два святі мученики Гліб і Борис; Апостола апракос, Пролог 445 списав він [на] дванадцять місяців. Іде] викладено житія святих отців і діяння святих мучеників, як вони діставали нагороду за кров свою, [пролиту] за Христа, і Мінеї 446 [на] дванадцять [місяців] списав, і Тріоді, і Октай, і Єрмолой; списав він також і Служебник 447 [церкві] святого Георгія, і молитви вечірні і заутренні списав, окрім Молитовника; Молитовника ж він купив у жони протопопа, і дав за нього вісім гривень кун, і оддав святому Георгію; кадильниці дві — одну срібну, а другу мідяну, і хрест воздвижальний він дав святому Георгію; ікону також він написав на золоті, намісну 448, святого Георгія, і гривну золоту возложив на неї, з жемчугом; і святу Богородицю написав він, теж на золоті, намісну, і возложив на неї намисто золоте з камінням дорогим; і двері вилив мідяні.
Почав він також був розписувати її, і розписав усі три олтарі, і шия 449 вся розписана була, та не скінчана, бо постигла його болість. Вилив він також і дзвони дивного звуку. Таких ото не було в усій землі.
У Берестії ж звів він башту кам'яну, [таку] висотою, як і каменецьку; поставив він також і церкву святого Петра, і Євангеліє дав апракос, оковане сріблом, і служебне начиння викуване, срібне, і кадильницю срібну, і хреста воздвижального тута положив.
І багато інших добрих діянь учинив він за живоття свого, які славляться по всіх землях.
А тута ми положимо кінець Володимировому княжінню. Коли ж сього благовірного князя Володимира, нареченого у святім хрещенні Іваном, сина Василькового, покладено в гроб і лежало в гробі тіло його незапечатане від одинадцятого дня місяця грудня до шостого дня місяця квітня, то княгиня його не могла заспокоїтися. І от, прийшовши з єпископом Євсигнієм і з усім крилосом [і] одкривши гроб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі од гробу були, і запах, подобен до ароматів многоцінних. Таке ото чудо побачили вони, а побачивши, прославили бога і опечатали гроб його місяця квітня в шостий день, у середу страсної неділі.

Початок княжіння великого князя Мстислава у Володимирі

У рік 6797 [ 1289]. Коли ж Володимира покладено в гроб, то брат його, князь Мстислав, не встиг на погреб тіла брата свого Володимира, а приїхав опісля з боярами своїми і зі слугами. І поїхав він у єпископію, до святої Богородиці, де ото похований був брат його Володимир, і плакав над гробом його плачем великим вельми, як по отцю своєму, по королю [Данилу]. А коли заспокоївся од плачу, то став він розсилати залогу по всіх городах.
Але коли він мав намір послати [залогу] до Берестія, і до Каменця, і до Більська, то прийшла йому вість, що вже залога Юрієва в Берестії, і в Каменці, і в Більську.
Берестяни бо вчинили були коромолу: коли іще Володимир-князь був недужий, то вони, поїхавши до Юрія-князя, цілували [йому] хреста на цім, кажучи: «Як не стане стрия твойого, то ми твої і город твій, а ти — наш князь». А коли Володимир преставився 450 і Юрій почув вість про стрия свого [Мстислава], то в'їхав він у Берестій і став княжити в ньому за порадою нерозумних своїх бояр молодих і коромольників-берестян.
Мстиславу тоді сказали бояри його і братові бояри 451: «Господине! Синовець твій велику соромоту положив на тебе. [Берестій] тобі дав бог, і брат твій, і молитва діда твойого і отця твойого. Ми можемо, господине, навіть голови свої положити за тебе, і діти наші. Піди сперва займи городи його Белз і Червен, а тоді підеш до Берестія». Але князь Мстислав був м'якосердий, і сказав він боярам своїм: «Не дай мені бог того вчинити, щоби мені пролити кров неповинную. А я [Берестій] добуду з божою поміччю і благословенням брата свойого Володимира».
І послав він послів до синівця свого, так кажучи: «Синівче! Коли б ти мені не був у тім поході і не чув ти. А ти сам чув гаразд, і отець твій, і рать уся чула, що брат мій Володимир дав мені землю ісвою всю | і городи, по своїм животті, при цесарях і при його рядцях 451. І він вам сказав, і я теж [вам] сказав. Якщо ти чого єси хотів, чому єсь тоді зо мною не говорив при цесарях? Скажи-но мені се: чи сам ти єсь у Берестії сів, своєю волею, а чи за велінням отця свойого, щоб мені відомо було. Не на мені ж та кров буде, а на винуватому, бо за правим — бог помічник і хрест чесний. Я ж маю намір підняти татар, а ти — сиди. Якщо ти не поїдеш добром, то злом тоді поїдеш-таки».
Після цього послав він до брата свого до Льва єпископа свого володимирського [Євсигнія], кажучи йому: «Жаліюсь я, — скажи, — богові і тобі, тому що ти мені, — скажи, — єсь за волею божою брат, ти мені єсь старший. Скажи мені, брате мій, по правді: чи своєю волею син твій сів у Берестії, а чи за твоїм повелінням? Якщо буде, що за твоїм повелінням він се вчинив, то осе я тобі даю знати, брате мій, не таячись: послав єсмь я привести татар, а сам споряджаюся. Хай як мене бог розсудить із вами. Але не на мені та кров буде, а на винуватім, а на тім, хто неправо вчинить».
Лев же убоявся цього вельми, бо іще йому не зійшла оскомина [од] Телебужиної раті, і сказав він єпископу брата свого: «Син мій, — скажи, — не з мойого відома се вчинив, — се один бог відає, — а своїм молодим умом учинив. Об сім, — скажи, — брате мій, ти не журись. Шлю я до нього, нехай поїде геть із города син мій».
Єпископ тоді приїхав до Мстислава і став переповідати річ братову, і Мстиславу до вподоби було се. Після цього ж Мстислав уборзі послав гінців услід за Юрієм, князем пороським, велячи вернути його назад, бо послав він був його привести татар на синівця свого, — тоді бо Юрій пороський служив Мстиславу, а спершу служив він Володимирові.
Почувши ж це, Лев-князь послав [боярина] свого Семена Дядьковича до сина свого з твердими словами, кажучи йому: «Поїдь геть із города, не погуби землі. Брат мій послав привести татар. А як не поїдеш ти геть, то і я буду помічником брату своєму Мстиславу проти тебе. Якщо мені буде смерть, — по своїм животті оддаю я землю свою всю брату своєму Мстиславу. А тобі не дам, коли ти мене не слухаєш, отця свойого».
Коли ж Семен їхав до Юрія, то Мстислав послав із ним [боярина] Павла Діонісійовича, бо той їздив був до Льва і знає усі | речі. Послав він також із ним і отця свого духовного, кажучи Павлові: «Якщо ж поїде геть синовець мій, то ти приготуй до мойого прибуття харч і пиття. Так само і в Каменці приготуй».
Коли ж Семен приїхав до Юрія і повідав річ отчу, то назавтра поїхав Юрій геть із города з великим соромом, пограбувавши всі доми стрия свого. І не зосталося [од них] каменя на камені в Берестії, і в Каменці, і в Більську. А Павло Мстиславу дав знати: «Синовець уже поїхав, і ти, господине, поїдь у свій город».
Мстислав тоді поїхав до Берестія. І коли їхав він до города, то зустріли його городяни з хрестами, од малого і до великого, і прийняли його з радістю великою, свого володаря. Берестяни ж, призвідці коромоли, утекли вслід за Юрієм до Дорогичина, бо цілував він їм хреста на цім: «Не видам я вас стриєві своєму».
Мстислав же, перебувши кілька днів у Берестії, поїхав до Каменця і до Більська, і раді були йому всі люди. Давши лад людям, посадив він залогу в Більську і в Каменці, і приїхав у Берестій, і сказав боярам своїм: «Чи є ловці тут?» І вони сказали: «Нема, господине, споконвіку». Мстислав тоді сказав: «Так я встановляю на них ловче 452 за їх коромолу, щоби мені не дивитись на їх кров» 453. І повелів він писцю своєму писати грамоту: «Се я, князь Мстислав, син королів, онук Романів, установляю ловче на берестян вовіки за їх коромолу: з сотні — по два лукна 454 меду, і по дві овці, і по п'ятнадцять десятків льону, і по сто хлібів, і по п'ять цебрів овса, і по п'ять цебрів жита, і по двадцять курей; і по стільки з кожної сотні455; а з городян — чотири гривні кун. А хто моє слово порушить, то стане зо мною перед богом. І вписав я єсмь у літопис кором олу їх».
І, укріпивши залогу в Берестії, поїхав він до Володимира. А коли приїхав він у Володимир, то з'їхалися до нього бояри його, старі і молодії, незчисленне множество 456.
Князь же Мстислав сів на столі брата свого Володимира на самий Великдень, у рік 6797 [1289], місяця квітня в десятий день, і став княжити після брата свого, правдолюбством світячись до всіх братів своїх, і до бояр, і до простих людей. І була радість велика тоді людям: се воскресіння господнє і се княже возсідання.
Він держав мир із навколишніми землями: з Ляхами, з Німцями, ; з Литвою, [а] землю свою держав величиною аж по Татар, а сюди — по Ляхи і по Литву.
Тоді ж литовський князь Будикид і брат його Будивид дали князю Мстиславу город свій Волковийськ, щоби з ними він мир держав.
Тоді ж приїхав був Кондрат, князь Сомовитович, до Мстислава, просячи собі підмоги проти ляхів, бо хотів він піти на княжіння судомирське. І Мстислав обіцяв йому, а Кондрата обдарував, і бояр його всіх, і одпустив його, сказавши йому: «Ти поїдь, а я вслід за тобою пошлю рать свою».
І коли Кондрат поїхав, то Мстислав зібрав рать свою [і] послав її, призначивши [боярина] Чюдина воєводою. І тоді сів Кондрат-князь у Судомирі завдяки князеві Мстиславу, синові королевому, і його підмозі.
У рік 6798 [1290]. Після ж Лестька [Казимировича] сів у Кракові Болеслав Сомовитович, брат Кондратів. Та, прийшовши, Індріх, князь воротславський, вигнав його, бо хотів сам княжити. Болеслав тоді зібрав рать свою і братів своїх, Кондрата і [Володислава] Локетка, і рушили вони на Індріха до Кракова. Індріх же не видержав приходу їх і виїхав звідти до Воротславля, а залогу свою посадив у Кракові — німців, луччих своїх мужів. Обіцявши їм дари великі і волості, він самих [їх] водив до хреста, щоби вони якось не здали города Болеславу. І вони цілували хреста, кажучи: «Ми можемо голови свої за тебе зложити, а не здамо города». Індріх же й харчу їм зоставив удосталь.
Коли ж Болеслав прийшов із братами своїми [до Кракова], то в'їхав він у місто, а в город 457 не можна було в'їхати ратникам, бо кріпко боронилися 458 [німці] із нього пороками і самострілами, — тим-то й не можна було піти приступом до нього, і стали вони довкола города, поїдаючи села.
І коли [Болеслав] одного разу поїхав добувати покорм подалі од города, то міщани не билися за Болеслава з городянами [залоги Індріха], а казали: «Хто сяде княжити в Кракові — той наш князь».
І стояли вони коло города літо ціле, б'ючись біля города, але не досягли коло нього нічого.
У рік 6799 [1291]. Того ж року Лев-князь, брат Мстиславів, ізсин королів, онук Романів, сам рупив на поміч Болеславу. І коли прийшов він до Кракова, то рад був йому Болеслав, і Кондрат, і Локетко, яко отцю своєму, тому що Лев був князь мудрий, і хоробрий, і сильний у бою, — немало бо показав він мужності своєї у многих ратях.
І став Лев їздити довкола города, [роздивляючись], щоби йому можна [було] де взяти його, і городянам погрожуючи, але не можна було [проникнути] нікуди, бо весь він був споруджений із каменю і укріплення його [було] немале — пороками і самострілами коловоротними, великими і малими.
Після цього ж поїхав він у свій стан, а назавтра, вставши, коли сходило сонце, рушив він до [города] Тинця. І билися вони біля нього кріпко, ледве города не взяли: многі городяни ними побиті були, а другі — поранені, а свої всі цілі були.
І прийшов Лев знову до Кракова, і повелів воям своїм споряджатися, маючи намір піти битися до города, і ляхам так само він повелів. І пішли вони всі, і полізли до заборол, і билися кріпко з обох сторін.
І в той час прийшла вість Львові-князю, що рать іде на нього велика. І повелів він перестати битися, і почав наряджати полки свої, а Болеслав з Кондратом — свої полки. А сторожів він послав роздивитися противників. Але не було нічого, бо [то] воєводи лядські самі полохали його, аби не взяти города.
Лев тоді, побачивши обман їх і радившись багато з боярами своїми, послав рать свою до [города] Воротславля пустошити Індріхові землі. І взяли вони незчисленне множество челяді, і скоту, і коней, і добра, тому що не входила була ніяка ж рать так глибоко в землю його 459. І прийшли вони до Льва з честю великою і з безліччю здобичі, і Львові радість була велика, що свої всі живі-здорові, а здобичі багато.
Тоді ж Лев поїхав у Чехи, [в город Опаву], на зустріч до короля [Вацлава], тому що мав він із ним приязнь велику, докончавши з ним мир до [скону] свого живоття. Король же, обдарувавши Льва дарами всякими дорогими, одпустив тоді його з великою честю. І приїхав він до своїх полків, і раді були йому бояри і слуги його, бачачи свого володаря.
Коло города ж коло Кракова не досягли вони нічого. І пішов Лев до себе з честю великою, узявши незчисленне множество здобичі — і челяді, і скоту, і коней, і добра, славлячи бога і пречистую його матір, які помогли йому.
Того ж року вложив бог Мстиславу-князю у серце його добру мисль: спорудив він гробницю кам'яну над гробом баби своєї [Анни, жони] Романової, у монастирі коло [церкви] святого [...]460, і освятив її на честь праведників Іоакима і Анни, і службу в ній одправив. .
Того ж року в Чорторийську в городі заклав він башту кам'яну.
У рік 6800 [1292]. Тої ж зими проставився пінський князь Юрій, син Володимирів 461, кроткий, смиренний, справедливий. І плакала по ньому княгиня його, і сини його, і брат його, Демид-князь, і всі люди плакали за ним плачем великим.
Тої ж зими проставився степанський князь Іван, син Глібів 462 i плакали за ним усі люди, од малого і до великого, і став княжити замість нього син його Володимир.
h h h
h Речення розірване вставкою; закінчення його — далі після такого самого знаку.
' У Хл. дати і цього заголовка нема. Галицько-волинський літопис насправді розпочинає мову не з 1201 p., а з середини 1205 p. Найважливіші події у південній Русі з 1199 p., за Лавр. і Новг. І, такі. Після смерті Володимира Ярославича (у 1198 p.) Роман Мстиславич (за актовими печатями, його хрестильне ім'я традиційне — Борис) держав і Володимир, і Галич. Продовжувалася його усобиця з Рюриком Ростиславичем: Рюрик із Ольговичами десь улітку 1201 p. пішов на Романа, . але той упередив їх, і, приязно зустрінутий киянами, які відчинили йому Подільські ворота в. Копиревому кінці, узяв Київ, і посадив тут Інгваря Ярославича, а Рюрика відіслав у Вручий. Тоді ж, узимку 1201/2 p., Роман успішно ходив на половців. 2 січня (за Новг. І — 1 січня) 1203 p., мстячи киянам, Рюрик, Ольговичі і половці страшенно спустошили Київ. Інгвар утік. Але й Рюрик довго у Києві не сидів, бо на Київську землю пішов Роман і десь у середині січня до Києва знову повернувся Інгвар. 16 лютого 1203 p. Роман зустрівся у Вручому з Рюриком, якому знову віддано Київ. Узимку 1203/4 p. Роман, Рюрик та інші князі успішно ходили на половців, але, повертаючись назад десь на початку лютого 1204 р., не поладнали щодо волостей. Роман схопив тестя Рюрика і силоміць постриг у ченці разом із його жоною, своєю тещею Анною Юріївною і своєю жоною Передславою, дочкою Рюрика (яку він ще раніше відіслав до батька), а сам тижнів на два сів у Києві. Далі на київський стіл Роман десь у другій половині лютого знову посадив Інгваря Ярославича, а синів Рюрика — Ростислава і Володимира — забрав із собою, ідучи d Галич. Але через кілька днів під тиском Всеволода Юрійовича Роман ще в дорозі пустив Ростислава, зятя Всеволодового, у Київ на стіл, де той сидів з кінця лютого 1204 р. до смерті Романа, що сталася 19 червня 1205 p. під час його походу на Польщу.
У Татіщева Роман має таку характеристику: «Сей Роман Мстиславич, онук Ізяславів, на зріст був хоча не дуже великий, але широкий і понад міру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п'яним ніколи не був. Багатьох жінок любив, але жодна ним не володіла. Воїн був хоробрий і вмілий на військові виправи; найпаче [це] він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Усе життя своє у війнах провадив, багато перемог здобув, а в одній був переможений. Через те всім навколишнім був страшний. Коли йшов на поляків, то сказав: «Або поляків подолаю і підкорю, або сам не вернусь!» І збулося останнє»).

2 За грузинськими джерелами, коли Володимир Мономах вигнав хана Отрока (Атрака), сина Шаруканя, з басейну пониззя Дону (про це на своєму місці в літопису мови нема, — під 1116 p. говориться про похід на половців Володимирового сина Ярополка), то Отрок у 1118 p. з двадцятьма тисячами половців (кількість їх вказують різну) через Залізні ворота пішов у Обези (Грузію) до свого тестя, грузинського царя Давида IV Будівника. Тут Отрок, одружений з царською дочкою Гурандухт, був, звичайно, у славі.
3 В Іп. «рыбою оживъшю», — буквально — який зберіг собі життя, ожив, харчуючись рибою.
4 Полин.
5 Тобто понищив городи та інші поселення по ріці Сулі.
6 На Галицьку землю, а не в город Галич. Це останні згадки в нашому літопису про Рюрика Ростиславича, хоча він іще кілька років розвивав бурхливу діяльність. Після смерті Романа Мстиславича 19 червня 1205 p., коли про це дійшла звістка на Русь (тобто близько 25 червня), Рюрик усьоме забрав Київ від свого сина Ростислава, і Рюрика десь у середині серпня 1206 p. вигнав із Києва Всеволод Святославич Чермний, а незабаром (у жовтні?) все повторилося, тільки навпаки. У квітні 1207 р. Рюрика знову вигнав Всеволод Святославич, а Рюрик Всеволода — наприкінці жовтня того ж року і сидів (удев'яте) в Києві до весни 1210 p., коли остаточно зрікся думки про київський стіл на користь Всеволода, і помер, за Татіщевим, (19 квітня 1212 p.).
Про Рюрика Ростиславича у Татіщева . сказано: («Багато постраждав, не маючи спокою нізвідки. Оскільки ним пиття многе і жінки володіли, то мало про управління державою і про свою безпеку дбав. Судді його і по городах управителі багато тяготи народові чинили, через те він у народі дуже мало любові, а від князів поваги мав, але задля сили свата його Всеволода Юрійовича не сміли його більше скинути»).
Цілком точних даних про всі перипетії боротьби за великокняжий київський стіл між 1201 і 1210 роками нема. Вони реконструюються на основі різних літописів, даних Татіщева та міркувань, і тому тут можливі деякі уточнення і поправки. Це ж саме стосується і наступних десятиліть, до 30 вересня 1246 p. Відомості тут скупі, епізодичні, та ще нерідко й суперечливі.
7 Ятрівка — жінка брата. Роман Мстиславич і Андрій (Ендре) II були троюрідними братами: рідною бабою Андрія, жоною його діда Гейзи II і матір'ю батька — Бели III, була Єфросинія Мстиславівна, сестра Ізяслава Мстиславича; вона ж — двоюрідна баба Романа, бо Ізяслав Мстиславич — його рідний дід. Спільним прадідом Романа, Андрія II і князя краківського Лешка Білого був великий князь київський Мстислав Володимирович.
Ім'я другої жони Романа Анни давно встановлено на основі того, що над її могилою в городі Володимирі-Волинському, як сказано в самому кінці літопису, внук Романа Мстислав Данилович 1289 p. спорудив каплицю-ротонду, освятивши її іменами праведників Іоакима та Анни (тобто Анну не поклали, як звичайно, у православному соборі). Генеалогічні дослідження автора цих рядків дають підставу твердити, що Анна була дочкою (невідомою з інших джерел) візантійського імператора Ісаака II Ангела від другої його жони Маргарити-Марії, сестри Андрія II, дочки Бели III, — тобто Анна була племінницею Андрія II. Отже, в такому разі стає цілком ясно, чому Андрій прийняв малого Данила, «яко милого сина свойого», — він був його двоюрідним онуком. Дуже важливо, що Данило, за Іп., народився у 1201 p. (бо в час смерті батька йому було повних чи неповних чотири роки), а Добриня Ядрійкович (див. про нього прим. 5 до 1128 p.) пише, що в середині 1200 р. у Константинополі було посольство від Романа Мстиславича у складі Твердяти Остромировича, Недана, Домажира і посла Негвара (про це літопис мовчить). Виходить, що це посольство мало насамперед шлюбний характер і ці бояри й привели Романові зовсім юну нову жону Анну (батька якої Ісаака п'ять років тому скинув з візантійського трону брат Олексій III і при цьому осліпив, що не завадило Ісаакові у 1203 p. знову захопити престол). Цікаво, що вже Татіщев писав «о браке Романа с королевною венгерскою, сущею сестрою Коломановою или Андреевою», хоча про це «нигде не находится». Анна, як бачимо, справді була двоюрідною сестрою синів Андрія II — Коломана (Кальмана) і Андрія (Ендре) — і водночас ятрівкою, жоною їх троюрідного брата Романа Мстиславича. Лише візантійсько-угорське імператорсько-королівське походження Анни пояснює її претензію «княжити самою», як про це сказано далі під 1208 p., і ту підтримку, яку їй подавав Андрій II. Жіноче княжіння було майже немислимим у Давній Русі взагалі, а в Галичі особливо. Тільки одна жінка князювала раніше самовладне на Русі — але це була Ольга, і то лише як регент малолітнього сина Святослава Ігоревича.
8 Ідеться про ту частину галицького боярства, котре було на боці Рюрика та Ігоревичів.
9 Кормильчичі — боярський рід, що походив від княжого кормильця (вихователя, дядька). Їх запросила до Галича та частина боярства, що стояла на боці синів Ігоря Святославича. А сини Ігоря претендували на Галич тому, що їхня мати Єфросинія була дочкою Ярослава Володимировича Осмомисла, князя галицького. Є гіпотеза, що цих Кормильчичів Роман загнав був на пониззя Дунаю, куди сягало Галицьке князівство, або навіть в Угри. В Іп. і Хл., очевидно, хибно «Кормиличича» (двоїна), бо дієслова далі подано у множині.
10 Це сталося в результаті другого походу Рюрика та Ігоревичів з великими силами на Галич; в Іп. про це мови нема, але є в Лавр. Анна втекла у Володимир до приходу Рюрика.
11 Кормильцем, вихователем.
12В Іп. «дьірею градною», — очевидно, ідеться про підземний хід (потерну) під городською стіною.
13 Роман Мстиславич, князюючи у Володимирі, увійшов був у приязні стосунки зі своїм троюрідним братом Лешком Білим (у нашому літопису — Лестьком; див. вище прим. 2), сином Казимира II Справедливого, одруженого (вдруге), за польськими даними, з двоюрідною тіткою Романа Оленою Ростиславівною (див. ще прим. 4 до 1188 p.). Але, як твердить нижче літопис, через інтриги Владислава III Тонконогого (Лясконогого), сина Мешка III Старого, який боровся з Лешком Білим за краківський стіл, ці відносини зіпсувалися. Роман пішов на Польщу, можливо, щоб здобути собі Люблінську землю, і був убитий, як сказано, 19 червня 1205 року біля города Завихвоста на ріці Віслі, виїхавши на розвідку з невеликою дружиною.
14 Володимир послав ці дари, щоб Лешко і Андрій не пішли на нього походом у Галич.
15 Конрада I мазовецького, брата Лешка Білого, сина Казимира II Справедливого. Олександр Всеволодович, син Романового брата Всеволода Мстиславича, теж був ріднею (троюрідною) Лешкові і Конрадові.
16 В Іп. хибно «Столпъ», у Хл. «Столпъе».
17 В Іп. помилково «повоева», у Хл. «повоеваша».
18 Отже, у цього Люба була дочка, жінка Матія.
19 Палатин (від латинського palatinus — придворний) — володар області, палатинату, чи банату, фактичний її самодержець (називався також баном); друга особа після короля, головний воєвода.
20 За Воскр., перед цим галичани вигнали були Романа і в Галичі сів Ростислав Рюрикович. Але восени того ж року його також вигнали, а Романа посадили знову з братом (Святославом?).
21 В Одкровенні (Апокаліпсисі) Іоанна Богослова говориться, що звір, змій, «котрий є диявол і сатана» (XX, 2), має свою ознаку — «звірине число» 666 (XIII, 18). Власне ім'я Бенедикт, котре поруч з іншими двома власними іменами (Лампетіс і Титан) Тимофій вичитав у «Тлумаченні на Апокаліпсис» Андрія Кесарейського, у грецькому звучанні реувбіктос за сумою числового значення літер і дає «звірине число». «Викриття» антихриста р за допомогою цього числа було дуже популярним у давні часи.
22 Цю обіцянку так і не було виконано.
23 За Любецьким синодиком, хрестильне ім'я Ізяслава було Пилип, ім'я жони його — Агафія (за Воскр., він загинув у бою. з татарами на річці Калці 31 травня 1223 р.); за цим же синодиком, друге ім'я Всеволода — Симеон, ім'я жони його — Єфимія.
24 Тобто, до 1206 p. Андрій II хотів зробити Данила, свого двоюрідного внука, спадкоємцем угорського престолу, одруживши зі своєю дочкою. Але 1206 p. в Андрія уже народився син Бела (у 1235—1270 pp. король Бела IV), і Марію (у шлюбі — Анну) 1221 p. видали за болгарського царя Івана II Асеня.
25 Альжбіт (Єлизавета), до чернецтва Кінека (Кінга, Кунегунда), яка померла 19 листопада 1231 p., незабаром (1234 p.) була канонізована як свята.
26 Тобто палатина (див. прим. З до 1205 p.).
27 Ігоревичі.
28 В Іп. «проидоша», у Хл. «поидоша». '
29 В Іп. хибно «оубоденъ», у Хл. «оубоде».
30 Руські війська, що мали допомагати Данилові й уграм.
31 Руські війська, що стояли на боці Романа Ігоревича.
32 Тут: київських.
33 В Іп., Хл. і Воскр. наведено імена трьох повішених князів. Але у Новг. І Всеволод Святославич Чермнин обурюється, що повішено двох його братів (троюрідних); отже, щось не зовсім ясно з Ростиславом, або, швидше, помилка в Новг. І.
34 Данила одвели в Угри, коли йому було лише п'ять років, і відтоді минуло ще неповних чотири.
35 Галицькі бояри сподівалися, що вони, маючи в руках малого Данила, будуть правити Галичем самі. Але Анна, в жилах якої текла кров візантійських імператорів та угорських королів (див. прим. 2 до 1202 p.), рішуче прагнула володарювати сама, і тому її вигнали.
36 В Іп. і Хл. помилково «шюмавиньскыи», «щюмавинскыи».
37В Іп. і Хл. хибно «авлhскыи», «явлеискіи».
38 Дружина Андрія II Гертруда належала до німецького княжого роду і привела з собою в Угри братів та інших родичів, загалом німців, які тут стали верховодити. Це викликало різкий спротив угорських бояр. Вони хотілі розправитися з самим Андрієм і обрати королем семи літнього Андрієвого сина Белу. Свого молодшого брата Бертольда, про якого мовиться, Гертруда зробила баном, воєводою, архієпископом; з 1218 p. і до смерті він був аквілейським патріархом.
39 Всеволод Святославич, який утретє сів у Києві навесні 1210 p. (див. прим. 1 до 1202 p.), князював тут десь до 15 липня 1212 p., коли втік од наступу Мстислава Мстиславича Удатного. За Новг. І, Мстислав вирушив із Новгорода на Київ 8 червня 1212р. (У Новг. І хибно 1214 p.), тобто в день свого патрона Феодора Стратилата. У Смоленську на нього чекав Мстислав Романович, син Романа Ростиславича. Оскільки під час походу об'єднані війська вели бої, вступили до Вишгорода, то до звичайних 25 днів путі з Новгорода до Києва треба додати ще тиждень-півтора. За Новг. І і Татіщевим, київський стіл тоді урочисто, в Софії, зайняв (вважаємо, 15 липня, в неділю, в день пам'яті Володимира Святославича) Мстислав Романович і війська негайно рушили на Чернігів. Князі держали його в облозі 12 днів, замирилися і розійшлися кожен до себе. За Воскр., Мстислав Романович чомусь нібито не відразу сів у Києві і Чернігів нібито був у облозі три тижні (тоді ж помер Всеволод Святославич), а після замирення у Києві ніби сів Інгвар Ярославич (жінка його невідома). Мстислав же Романович начебто спершу сидів у Вишгороді, а вже потім його посадили в Києві. Однак логіка подій підказує, що Інгвар сидів у Києві лише під час чернігівського походу, тобто десь із 17 (?) липня 1212 р. до кінця липня 1212 p., оберігаючи великокняжий стіл до повернення Мстислава Романовича, який знову сів у Києві в кінці липня 1212 p.; жінка Мстислава Романовича невідома.
40 В Іп. і Хл. «посадивъ»; треба, вважають, «повадивь».
41 В Іп. і Хл. помилково «Лhсътича и Пакослава», — це не дві особи, а одна.
42 Лешко Білий і Мстислав Мстиславич Удатний були двоюрідними братами: мати Лешка, друга жона Казимира II Справедливого, Олена Ростиславівна, була тіткою Мстислава Мстиславича (див. ще прим. 8 до 1202 p.).
43 В Іп. «hхати», у Хл. «оуехати».
44 Крім безіменних синів і дочок, що померли малими, в Лавр., німецьких та польських джерелах виступають три дочки Данила: Переяслава, жона Земовита І, сина Конрада І мазовецького (див. ще прим. 1 до 1204 p.); невідома на ім'я дочка, дружина князя Андрія Ярославича; Софія, жона німецького графа Генріха V Шварцбурзького (фон Шварцбург).
45 Де перебував Мстислав Мстиславич — невідомо; князі руські — київські.
46 Янець — це, очевидно, той Ян, що далі виступає як боярин-воєвода Олександра Всеволодовича; ворог Данила Романовича.
47 В Іп. і Хл. хибно «приhхаша».
48 Цього речення (як і дати) у Хл. нема.
49 В Іп. «Довъяловъ», у Хл. «Довьяловь»; у Єрмол. «Довятовъ».
50 Як вважають, литва і жмудь запропонували мир тому, Що в 1219 р., за даними датських джерел, датський король Вальдемар II Переможець рушив у великий похід на Естонію, загрожуючи й Литві.
51 Цього речення (як і дати) у Хл. нема
52 В Іп. і Хл. «потребити»; буквально — знищити, погубити.
53 Отже, дочка Судислава Бернатовича була жоною Філі.
54 Цього речення (як і дати) у Хл. нема.
55 Споруджений Ярославом Володимировичем Осмомислом головний собор Галича — Успенська церква був, за дослідженнями, одноверхим триапсидним храмом, із трьох боків його оточували криті галереї. На цих галереях Коломан і «созда градъ», тобто побудував укріплення типу заборол.
56 В Іп. хибно «ибо», у Хл. «ибо т».
57 В Іп. і Хл. «фаря», «фарh», — ідеться про арабських коней.
58 За Татіщевим, тоді в бою загинув Святослав Володимирович, син Володимира Мстиславича «мачушича» і невідомий з інших джерел (Ігор) Романович, син Романа Ростиславича.
59 Цього речення (як і дати) у Хл. нема.
60 Про це вже говорилося вище під 1217 p.
61 Єванг. від Матфія XXIV, 2; Єванг. від Марка XIII, 2; Єванг. від Луки XVIII. 24; XXI, 6.
62 Цього речення (як і дати) у Хл нема.
63 Ідеться про Святогорськин (Зимнянський) монастир коло города Володимира (Волинського).
64 У Хл. цього заголовка нема; в Іп. написано у виносці.
65 Очевидно, Всеволод (за актовими печатями, його хрестильне ім'я — Петро) жив тоді в Києві біля батька, великого князя київського Мстислава Романовича Старого; в Іп. виступають ще два його брати — Ізяслав та Ростислав Мстиславичі, у Новг. І — третій брат Святослав (за актовими печатями, його хрестильне ім'я — Симеон); з Лавр. відоме чернече ім'я його сестри — Огафії, жони Костянтина Всеволодовича.
66 В Іп. і Хл. хибно «придоша», «пріидоша»; треба — «поидоша».
67 В Іп. і Хл. «всянамъ», «всянам»; треба, очевидно, «всhмъ намъ»; тоді нібито виходить, що ці слова належать учасникові походу і саме чернігівцю, бо чернігівців він згадує попереду киян; переправлялися вони на правий берег Дніпра.
68 В Іп. і Хл. помилково «людии», «людей», треба — «лодии», «лодеи»; ймовірно, що з човнів було зроблено наплавного моста.
69 В Іп. і Хл. хибно «по Днїпроу»; тут ідеться про галичан, що оселилися на «вигоні», на середній течії Дністра.
70 В Іп. і Хл. хибно «Домамhричь», «Домамhлhч», — ці помилки є і далі.
71 Насправді Данилові було 22 роки.
72 За Лавр. і Никои., дочка Олега Святославича (за Любецьким синодиком — Георгія) Марина (від невідомої жони) була видана за Всеволода-Івана Костянтиновича, від якого мала сина Василія.
73 Друга кн. Царств XIV, 25.
74 За даними Лавр., Новг. І, Воскр., Густ. і за Татіщевим, під час битви на Калці загинули: великий князь київський Мстислав-Борис Романович і його зяті (одружені з його дочками) князь Андрій (невідомого походження) та князь дубровицький Олександр Глібович; князь чернігівський Мстислав (за Любецьким синодиком — Пантелеймон) Святославич і його син (Василько) (за Любецьким синодиком — Дмитрій; його жона—Мамелфа); князь канівський Святослав Рюрикович; князь шумський Святослав, очевидно, Інгваревич та його брат Ізяслав Інгваревич; князь теребовльський Ізяслав Володимирович; князь несвіжський Юрій (невідомий по-батькові; ця згадка свідчить, що Несвіж був центром удільного князівства-волості в Полоцькій землі; можливо, що Юрій був з роду Ізяслава Святополковича) та його син (Ярослав), князь неговорський. «А бояр та інших воїв, — додає Лавр., — многе-множество, і говорять так, що одних киян погибло в битві тій десять тисяч». При цьому деякі князі загинули не в бою. Оточені ворогами, вони здались на їхню присягу, що ті не вчинять їм ніякого зла, а випустять за викуп. Татаро-монгсяи ж, захопивши князів, поклали їх під дошки, а самі сіли на дошках обідати і подушили їх.
75 Тобто до города, побудованого Святополком Ізяславичем «на Вытечевh холму»; князь назвав його на свою честь «Святополчь город».
76 Чінгісхан помер власною смертю під час походу на тангутів.
77 В Іп. помилково «всаживаеть», у Хл. «сваживаеть».
78 Ак — білий (тюрк.); таз — чаша, таз (також анат.)
79 Отже, Мстислав Мстиславич був одружений з дочкою половецького хана Котяня.
80 В Іп. і Хл. хибно «Днhпръ», «Днhпроу».
81 Додано з Єрмол.
82 Буття IV, 11; «стогнучи і трясучись на землі» — апокрифічний додаток.
83 Булла папи Гонорія III на дозвіл шлюбу датована 27 січня 1222 p.; у 1221 p. наприкінці були, власне, заручини; ім'я Марії відоме з Густ., друге її ім'я (за угорськими джерелами) — Олена.
84 Астрологи.
85 В Іп. і Хл. «по Лохти ходить»; має бути або «полохъ ти ходить», або «полохатии ходить».
86 В Іп. хибно «къ братоу», у Хл. «ко Богоу».
87 Як видно, Мстислав Німий помер близько 1225 p., князюючи в Луцьку; жона його невідома.
88 У Жидичинському монастирі (недалеко від Луцька) була церква Миколи Мирлікійського чудотворця, вельми поважаного на Русі святого. Природно, що на «зимового Миколу» (б грудня) сюди приїхав на прощу Данило Крем'янець. Вид на місце городища.
89 На угрів.
90 Королевича Андрія, який сидів у Галичі.
91 В Іп. «князя ихъ», у Хл. «князи ихъ».
92 Конфлікт Данила з Володимиром Рюриковичем і Михайлом Всеволодовичем виник, очевидно, з приводу Чорторийська, бо нижче говориться, що їхній родич Ростислав пінський (за дослідженнями — син Святополка Юрійовича від невідомої жони) підбив їх на війну проти Данила; жона Ростислава Святополковича теж невідома.
93 Володимир Рюрикович згадує епізод, який переказано у прим. 1 до 1201 p. Київський князь, — а ним Володимир став десь на початку червня 1223 p., після того, як 31 травня на Калці загинув Мстислав Романович, — побоювався, отже, Данила, на цей час уже могутнього володаря.
94 За німецькими джерелами, першою, очевидно, жоною поморського князя Святополка І Великого була Саломея, дочка Романа Мстиславича від Передслави Рюриківни.
95 В Іп. і Хл. хибно «Одовичемь», «Олговичем».
96 Владислав Одонич, син Одона, онук Мешка III Старого, убивши Лешка Білого, захопив Краків. Конрад I мазовецький після смерті брата теж претендував на великопольський стіл і в боротьбі за Краків проти Владислава III Старого (Тонконогого, сина Мешка III Старого), котрий перед цим розбив свого синівця Владислава Одонича, запросив на підмогу Данила й Василька.
97 В Іп. і Хл. хибно «Ветроу».
98 В Іп. «Пресноу», у Хл. «Прhсноу».
99 Села поблизу города Воротславля.
100 Ідеться про військо Конрада І мазовецького.
101 Журавель, пристрій для піднімання моста.
102 Це дата, за Лавр., весілля Всеволода-Дмитрія Юрійовича; він одружився тоді, за Воскр., з Мариною, дочкою великого князя київського Володимира Рюриковича.
103 В Іп., очевидно, хибно «испилися», у Хл. «исполнилися».
104 В Іп. хибно «Милославомъ», у Хл. «Мирославом».
105 Рчкс—грецька вимова латинського слова rex — цар, король; Бела IV тоді був співправителем Андрія II, свого батька.
106 Ці слова посла, виголошені від імені Бели до оточених галичан, є біблійним текстом, пристосованим до даної ситуації. З подібними словами звертається гучним голосом глашатай (Рабсак) ассірійського царя Сінахеріба до оточеного в Єрусалимі іудейського царя Єзекії (Четверта кн. Царств XVIII, 28—30, 35 або Ісайя XXXVI, 13— 15, 20).
107 В Іп. і Хл. «Бhговаръсови», «Бhговарсови».
108 Про фараонові кари див. прим. 21 до 986 р.; тут мається на увазі десята кара — мор (пошесть) серед людей.
109 Фразеологізм із слов'янського перекладу «Хроніки» Іоанна Малали (кн. 17); під час повені ріки Скирту в 525 p. було затоплено місто Едессу, і згодом там знайшли камінь із наведеними словами, що стали прислів'ям.
110 В Іп. і Хл. хибно «преднее»; треба — «предание».
111 На слугу Данилового; Данило тут уперше називається королем (хоч і не в прямій формі).
112 Поєднання молитов богсродиці та Михаїлу-архангелу може свідчити, що Данило виступив 8 вересня 1231 p.; 6 вересня — день Михайлового чуда, 8 вересня — Друга пречиста, або Різдво богородиці.
113 В Іп. хибно «с нимь», у Хл. «с ними».
114 В Іп. і Хл. «Ярославоу».
115 Як видно, Данила в цей час у Галичі не було.
116 Тобто стояли на городських стінах.
117 В Іп., мабуть, хибно «около Бозкоу», у Хл. «около Белза».
118 Михайло Всеволодович' чернігівський.
119 Із Київської землі.
120 Синам Мстислава Мстиславича Удатного, брата Данилової жони (шуринам, шурякам Данила); скільки їх усіх тоді було — невідомо, але не менше трьох. За Новг. І, у нього був син Василін, який помер ще 1218 р., а за Лавр. на з'їзді князів у Києві 1231 р. браї участь Мстислав Мстиславич, — це, мабуть, другий син Мстислава Мстиславича Удатного.
121 В Іп. і Хл. хибно «ни».
122 Питання про цих болохівських князів, незважаючи на значну літературу залишається проблематичним, їх жодного разу не названо на ім'я, виступаюті вони завжди у збірній формі (див ще прим. 7 до 1234 p.).
123 Очевидно, вилаявся з нахвалянням
124 Ідеться про церкву святого Симеона (Стовпника?) в Шумську.
125 Слова Александра Македонського 5 давньоруського перекладу «Александрії» грецької повісті II—III ст. н. е. пре його життя і подвиги.
126 Тут ця дата особливо недоречна: вона розриває розповідь про перебіг бою.
127 В Іп. і Хл. хибно «Торцьвьскыи», «Торцескіи».
328 В Іп. «Аръбоузовичи», у Хл. «Яръбоуэовичи».
129 Основне значення слова «взяти» 521 у численних подібних ситуаціях — це пограбувати, а не взяти у володіння.
130 Цих сентенцій нема ні в «Іліаді», ні в «Одіссеї»; мабуть, походять вони із джерела, де їх приписано Гомеру.
331 Пороки — балісти, метавки, метальні пристрої.
132 Отже, дочка Володимира Рюриковича від невідомої жони була жоною Олександра Всеволодовича; у Моск. літоп. зводі згадується ще син Володимира — Андрій.
133 В Іп. сильно перекручене «вhлъею», у Хл. «вhдавь ею».
134 Хоча тут ужито слова «таран», але цілком ясно, що це була катапульта, метавка, праща.
135 Перестріл — віддаль польоту стріли з лука (70—90 м).
136 Іп. неясно, чому Данило знесилився, — похід його нібито був цілком успішним. Але Новг. І розповідає більше про кінець виправи на Чернігівщину. Михайло Всеволодович не витримав тоді облоги і вийшов із Чернігова. Чернігівці здалися, і Данило посадив тут Мстислава Глібовича, Михайлового двоюрідного брата. Але коли Данило і Володимир Рюрикович збиралися вертатись назад, на них несподівано напав Михайло і «побив галичан без числа». Сам Данило ледве врятувався і тому хотів іти додому безпечною «лісовою стороною», тобто Поліссям.
137 Див. прим. 14 до 1231 p.
138 Оскільки після 1228 p. Данило з Васильком дали Межибоже, город у Болохівській землі, Ярославу Інгваревичу, то можна твердити, що Борис межибозький був сином Ярослава; згадані на початку 1235 p. болохівські князі теж були синами (не менше трьох, разом із Борисом) Ярослава Інгваревича.
139 В Іп. і Хл., очевидно, хибно «с полономъ»; треба, думається, «с полкомъ».
140 Після цього, за Новг. І, галицькі5 бояри посадили в Галичі Михайла Всеволодовича. Данило взяв участь в інтронізації нового угорського короля Бели IV, бо батько його король Андрій (Ендре) II помер 21 вересня 1235 p.
141 Коли наприкінці травня 1235 p. половці схопили Володимира Рюриковича в городі Торчському, то в Києві, за
Травень 1236 Новг. І, сів Ізяслав Мстиславич. Навесні 1236 p., як це також видно з Новг. І, тут засів Ярослав Всеволодович, але ненадовго. (10 квітня) 1236 p., за Татіщевим, сюди вдруге повернувся Ізяслав Мстиславич, але, як це свідчить текст, був у Києві десь із місяць,
Літо 1236 до травня 1236 p., коли київський стіл знову забрав Володимир Рюрикович і послав Данилові підмогу.
142 В Іп. хибно «со отрокы», у Хл. «съ торкы».
143 Ідеться про Миколу Мирлікійського (див. також прим. 1 до 1227 р.). На Русі популярними були місцеві «чуда» Миколи як помічника в боротьбі проти половців. Отже, й Данило молився, щоб Микола йому допоміг. Свято «весняного Миколи» припадає на 9 травня.
144 Воїни Василька.
145 У Звенигорода в урочищі П'ятницьке розкопано рештки, очевидно, дерев'яної П'ятницької церкви, яку спалили татаро-монголи у 1241 р.; в ній і могла бути ця ікона.
14ь Ідеться про орден тевтонів-хрестоносців, або крижевників (криж — хрест; вони носили білий плащ з чорним хрестом); виник в Єрусалимі наприкінці XII ст. Організаційним центром його, як і інших орденів, був єрусалимський храм (латинське — templum, звідси — темпличі, тамплієри), побудований на місці Соломонового храму Святая свя
тих. У 1237 p. цей орден злився з орденом мечоносців, і тоді ж (3 березня 1237 р.) Конрад I мазовецький віддав їм Дорогичин — давньоруський город, який раніше, до Берестія, був удільним центром.
147 В Іп. хибно «во», у Хл. «вои».
148 В Іп. «возъвратися», у Хл. «възвратися», хоча, мабуть, замість однини повинна б бути двоїна «возъвратистася».
149 Тут повторено і доповнено попередню розповідь про похід Романовичів на Галич, який спричинився до примирення восени 1237 p.
150 Фрідріх II Штауфен (Гогенштауфен), король (цесар) німецький та імператор Священної Римської імперії, виступив проти австрійського герцога Фрідріха II Войовничого з роду Бабенбергів, ворога Бели IV, і Данило та Василько пішли на підмогу герцогові, тому що Бела підтримував тоді ворогів Данилових — Михайла Всеволодовича та його сина Ростислава, котрі сиділи в Галичі. Але Бела, запросивши Данила й Василька «на честь», зумів не допустити їх союзу з герцогом.
151Ярослав пішов до Суздаля, дізнавшись про смерть брата Юрія Всеволодовича, який загинув 4 березня 1238 p. у боротьбі з татаро-монголами. Зважаючи на терміновість справи і враховуючи відстані, які потрібно було подолати гінцям з вістями, можна твердити, що Ярослав залишив Київ близько 10 березня. Довідавшись про це в Галичі, Михайло, отже, не барився і прибув до Києва у середині цього ж місяця.
152 Це був двірський (найвища світська адміністративна особа при князеві, його заступник) Ростислава Михайловича, якого залишили під час походу князя оберігати Галич.
153 В Іп. «ослабленомь лицемь», у Хл. «ослабленным лицемь»; приєднуємось до думки, що тут має бути «осклабленомь лицемь»,
154 Очевидно, селище, де добували сіль.
155 Карпати.
156 У Хл. «Побоище Батыево» — відсутнє. Замість цього заголовка на берегах рукопису приписано: «Батыева рат [ь] начася в Руси в лhт[о] 6745»; року 6744 (1236) в літопису нема.
157 Множину тут ужито, очевидно, тому, що йдеться про всі річки й річечки коло ріки Калки, повноводої весною.
158 В Іп. «Прыньскоу», «Прыньскы». у Хл. «къ Прынскоу», «в Прынскоу».
159 В Іп. і Хл. «на Колоднh»; у Лавр. «у Коломны»; тоді тут убитий був коломенський князь Роман-Гліб (?) Інгваревич.
160 Додано з Лавр.
161 Татаро-монголи мають на увазі захоплений ними 4—5 лютого 1238 p. Суздаль. Але, кажучи далі про смерть Юрія Всеволодовича, вони обманювали оточених володимирців, бо тоді їхній князь був іще живий; його вбито, за Лавр., 4 березня 1238 p.
162 За Лавр., тоді ж, 7 лютого 1238 p., татаро-монголи вбили Мстислава Юрійовича, меншого брата Рсеволодового, а перед цим, — між 3 і6 лютого, — іншого брата, Володимира Юрійовича. У церкві, крім Огафії (чернече ім'я), дочки Всеволода Святославича Чермного, другої, за Татіщевим, жони Юрія Всеволодовича (перша, невідома на ім'я, померла 1211 p.), напасники спалили її десятилітню дочку Федору і трьох невісток: Марину Володимирівну, жону Всеволода Юрійовича, дочку Володимира Рюриковича; Христину, жону Володимира Юрійовича, і Марію, жону Мстислава Юрійовича (імена цих двох жінок — із «Временника»); спалили також невідому на ім'я жону вже померлого Володимира Всеволодовича, дочку Гліба Святославича; спалено було княжих дітей, силу-силенну бояр і простого люду.
163 3 Іп. відомо, що Козельськ держав Мстислав Святославич, який загинув у битві на річці Калці 31 травня 1223 p. За Любецьким синодиком та дослідженнями, у Мстислава був син (Василько)-Дмитрій, який загинув тоді ж (див. прим. 10 до 1224 p.), та ще нібито три сини — Андрій, Іван та Гаврило. Василько козельський, за цими ж матеріалами та дослідженнями, був сином Івана від невідомої жони; приймаємо це гіпотетично.
164 Темник — воєначальник тьми, тобто десяти тисяч.
165 Мстислав сам тоді ледве утік. За свідченнями Плано Карпіні, у Мстислава від невідомої жони був жонатий син Андрій (дружина його —невідома), убитий татаро-монголами у 1245 р., та інший син, тоді ще підліток.
166 За актовими печатями, хрестильне ім'я Ростислава — Борис.
167 Ім'я — з Любецького синодика.
168 Як вважають, дочку Романа Михайловича.
169 Завоювавши в 1237—1240 pp.' Русь, татаро-монголи рушили на Польщу и Угорщину. 9 квітня 1241 p. коло города Легниці велике польське військо, очолене князем Генріхом II Побожним (у літопису — Індриховичем), сином Серед, грудня 1240 Генріка І Бородатого і батьком Генріха III Білого, зазнало в бою з нападниками нищівної поразки. За переказами, татаро-монголи відіслали назад у свої становища цілі вози, навантажені правими вухами забитих поляків.
170 Конрад I мазовецькии тоді перебував у своїй Мазовії, куди вороги не добралися.
171 В Іп. хибно «остолпи», у Хл. «оступи».
172 В Іп. і Хл. «отроци».
173 11 грудня 1241 p. помер великий монгольський хан Угедей, третій син Чінгісхана. Навесні 1242 p. ослаблені в боях татаро-монголи на чолі з Батиєм (Бату, Сеїнхан; він був другим сином Джучі, першого сина Чінгісхана) пішли з Угорщини до себе обирати нового великого хана. Ним у серпні 1246 р. став Куюк (Гуюк), перший син Угедея. За даними Рашідаддіна та іншими документами, генеалогічні стосунки згаданих у літопису нащадків Чінгісхана такі: рідним братом Батия, першим сином Джучі, був Урдюй (ОрдуІчен, Орда); двоюрідними братами — Куюк (Гуюк) і Кайдан (Кадан, Хадан), перший і шостий сини Угедея; Менгу (Менгухан,Мунке) і Бечак (Бучек,'Буджак), перший і сьомий сини Тулуя, четвертого сина Чінгісхана; Байдар, шостий син Чагатая (Джагатая), другого сина Чінгісхана; двоюрідним племінником Батия був Бирюй (Бурі), другий син Мутугена (Мотукана), першого сина Чагатая.
Під час виборів великого хана у 1246 p. рід Батия залишився осторонь династичної вершини, і тому Батий не визнавав обрання Куюка. Отаборившись своїми ордами на пониззі Волги, Батий у 1242 p. заснував державу Золоту Орду зі столицею Сараєм-Бату і встановив півторавікове татаро-монгольське іго над під. кореними народами.
174 Слово «богатир» тут виступає у своєму первісному значенні — воєвода, начальник.
175 Данило мав намір одружити свого сина Льва з дочкою Бели IV Констанцією (про що сказано ще раз нижче).
176 Ідеться про кінець 1240 березневого року, 1241 рік і початок 1242 березневого року; тобто загалом трохи більше року.
177 В Іп. хибно «Синеволодьско», у Хл. «Синеводско».
178 В Іп. і Хл. «на рьцh рекомhи Поіцh»; треба б «Полиць».
179 Стольник — княжий урядовець, що виконував різні обов'язки, від слугування за столом починаючи і посольськими та воєводськими справами кінчаючи.
180 Номінальне визнаючи Данила князем, бояри робили своє. Данило особливо нарікає на Доброслава, який по суті захопив княжі прерогативи: він приймав на службу втікачів — чернігівських бояр, серед яких могли бути прихильники ворога Данилового Михайла Всеволодовича, роздавав їм землі. Князь вимагає, щоб коломийську сіль, яка була одним із основних джерел княжих прибутків і якою платили війську, залишили йому.
181 Печатник — охоронець княжої печаті, начальник княжої канцелярії, канцлер.
182 В Іп. і Хл. хибно «глаголаста» — форма двоїни, яку, мабуть, помилково вжито під впливом попередніх численних форм двоїни.
183 Про цих болохівських князів див. прим. 11 до 1231 р. та прим. 7 до 1234 p.
184 Тобто Данило дозволив розграбувати цей город.
185 В Іп. хибно «с ними», у Хл. «съным».
186 В Іп. «градh», у Хл. «градех».
187 В Іп. «ко Печерh Домамири», у Хл. «к Печери Домамири».
188 Тобто став тисяцьким, одержав округ тисяцького.
189 Прилбиця — шолом зі шкіряною заслоною обличчя, шиї та плечей.
190 3 тексту виходить, що Митуса був півчим при єпископському дворі, очевидно, з феноменальним голосом.
191В Іп. хибно «не восхогьста», у Хл. «не восхотьвшу».
192 В Іп. і Хл. хибно «икы связаного», «аки связаннаго».
193 Притчі Соломона XV, 25.
194 В Іп. «снhдяться» — буквально, яких з'їдять, знищать.
195 Цього тексту (як і дати) у Хл. нема.
196 Тут, очевидно, сосновий лісок (біля однойменного города?).
197 3 угорських, чеських і польських джерел відомо, що в Ростислава й Анни потім було два сини і чотири дочки: перший — Михайло, бан Мачви (Мачо) та Боснії; другий — Бела, бан Мачви; невідома на ім'я дочка, що була за царями Болгарії — Михайлом І Асенем, потім (?) нібито за Костянтином Асенем (Тихом); друга дочка — Кунегунда, — спершу друга жона чеського короля Пржемисла II Оттокара, потім — чеського магната Завіші з города Рожмберка; третя — Грифіна, жона князя краківського Лестька (Лешка) Чорного; четверта — Маргарита, черницяабатиса. Для генеалогічної послідовності відзначимо, що Пржемисл II Оттокар був си . ном Вацлава І, онуком Пржемисла І Оттокара і правнуком Владислава (Володислава) II.
198 Свого печатника Курила Данило настановив митрополитом київським пізніше, десь восени чи уже взимку 1246/7 p.
199 Нині—озера Свяязьке, Пулемецьке, Луки; на схід від города Володави.
200Цього тексту (як і дати) у Хл. нема.
До цього знаку в Іп. унизу сторінки є така виноска-заголовок: «Оубьение бл (а) говhрнаго великаг(о) кн(я)зя Михаила Черниговьскаг(о) и Федора боярина ег(о) от Батыя ц(а)ря безбожнаго»; у Хл. цього заголовка нема.
201 Неясно, що просив Михайло в Батия — Чернігівську волость (це ймовірніше) чи Київ, де, як видно з Лавр., із весни 1243 p. княжу владу од Батия мав Ярослав Всеволодович, надіславши сюди свого посадника, боярина Дмитра Єйковича..
202 Гробниця з останками Михайла Всеволодовича нині стоїть в Архангельському соборі в Москві. У Михайла, крім відомих з Іп. Ростислава та Романа (Старого, за Любецьким синодиком;
за цим же синодиком, його жоною була Анна, названа також Анастасією), були, за даними «Бархатної книги», сини Мстислав, Симеон (Семен) та Юрій (Георгій), жона якого невідома. У Лавр. виступає Михайлова дочка Марія, жона Василька Костянтиновича, який мав від неї двох синів — Бориса та Гліба. Існує «Житіє Феодулії» (в черницях — Єфросинії), дочки Михайла Всеволодовича, яка була нареченою княжича Федора Ярославича.
203 Похід цей був викликаний тим, що Данило й Василько допомагали своєму союзникові Конраду І мазовецькому, який вступив у боротьбу за Краків зі своїм синівцем, сином Лестька (Лешка) Білого, Болеславом Стидливим.
204 Всеволод Олександрович був, власне, сином не рідного, а двоюрідного Данилового брата, Олександра Всеволодовича.
205 В Іп. «Лековнии»; за дослідженнями, він був, очевидно, чоловіком сестри великого князя литовського Миндовга.
206 3 літопису неясно, чиїм сином був Михайло; судячи з усього, — це син Ростислава Святополковича пінського, один із тих, кого 17 — 18 років тому Данило захопив у полон (див. текст під 1228 p.); ворожі дії його проти Данила тому цілком зрозумілі.
207 В Іп. хибно «яко и во», у Хл. «Яковь».
208 Ідеться про похід Данила (разом з Володимиром Рюриковичем) на Чернігів проти Михаила Всеволодовича наприкінці 1234 — у травні 1235 p.
209 Продовження цього речення відокремлене в Іп. хронологічною вставкою.
210 Відомості про ятвязького князя Скомонда, який здійснював також функції жерця, внесено в літопис після 1285 p., бо в цей час, як свідчать документи, він іще жив.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать