Фізіологія фізичних вправ

Зміст

Вступ

Розділ 1. Фізіологічна характеристика формування руху

Розділ 2. Характеристика фізичних вправ

2.1 Фізіологія фізичних вправ та спорту. Характеристика фізичних вправ

2.2 Історичний аспект та поява фізіології вправ

2.3 Фізіологія фізичних навантажень та інші галузі

2.4 Фізіологічна характеристика статичних зусиль

2.5 Фізіологічні характеристики циклічних вправ

2.6 Фізіологічна характеристика ациклічних вправ

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Наші знання про природу механізмів поведінки базуються на вченні про рефлекс, яке було розроблене понад триста років тому монахом Рене Декартом. Дослідження Декарта спрямовані як на об'єднання самої природи явищ, так і на виявлення тих конкретних механізмів, які забезпечують їх прояв, реалізацію і здійснення. Характер досліджень цього періоду зрозумілий. Декарт, розробивши всі сторони душевної діяльності, поставив акцент, головним чином, на машинних автоматизованих актах як таких, що найлегше укладаються в фізико-математичних законах. Він дав загальний аспект рефлекторної діяльності, але при цьому не торкнувся інтимних деталей їх здійснення. Його сучасники - фізіологи і натуралісти - пішли саме шляхом конкретних механізмів цієї діяльності. Життя - рух, який відбувається за допомогою м'язів. Отже, тут потрібно шукати найбільш універсальні закони поведінки.

Вчення про фізіологічну природу рухів розроблялось протягом багатьох десятиліть. Сімнадцяте століття підводить під ідею рефлексу, але ще не в центральній частині організму, а в тому, що, перш за все, кидається у вічі - у робочому м'язовому апараті. Ідея рефлексу, що ґрунтується на рухові "живих духів" по нервах, пов'язувала всі частини рухового апарату. А тому все, що стосується м'язів, незмінне, тією чи іншою мірою відбилось на загальній концепції.

Мета роботи полягає в тому, щоб проаналізувати фізичні вправи з точки зору фізіології.

Завдання роботи:

1) дати фізіологічну характеристику формування руху;

2) розглянути характеристику фізичних вправ.

Розділ 1. Фізіологічна характеристика формування руху

Цей період характерний тим, що перші удари посипались на теорію "живих духів". Незважаючи на її природно-науковий зміст, вона не гармоніювала більше з його найновішими фактами нервово-м'язової фізіології і наблизився кінець її майже тисячолітнього панування. Розвінчуванню цієї ідеї послужила теорія нервово-м'язової фізіології, основоположником якої став знаменитий голландський натураліст Жан Сваммердам (1637-1680). Спостерігаючи завжди тільки цілісний організм, він прийшов до думки про сегментарне розміщення центрів спинного мозку.

Фізіологія кінця XVIIIст. прагнула, всупереч вченню Сваммердама, дробити, ізолювати живий організм, щоб в найдрібніших частинах його одержати відповідь на грандіозні проблеми. В цей період з'явились нові методи досліджень: методика екстерпації, видалення мозку чи його частин, методика анастомозів та ін. Нові методики досліджень дали змогу утвердитись концепції нервових центрів. Таким чином, поступово вимальовувалася самостійна роль органів тіла, яка полягала у збуджуваності і автономності їх функцій.

Наступний перехідний момент у розвитку фізіології рухів пов'язаний з іменем видатного англійського фізіолога Вітта (1714-1766). Він ніби завершив перший період історії розвитку рефлексу, надавши йому таку чіткість і такий фізіологічний зміст, який вже не змінювався класиками вчення про рефлекс аж до XIX ст. Головною заслугою Вітта став відхід від поняття ''вплив нерва", розрахований на ось що: якщо фізіолог ще сьогодні не знає, як здійснюється цей "вплив", то він, без сумніву, знайде його в майбутньому. Вітт не заперечував тут і участі свідомості. Він виділив три етапи "нервових актів": "довільний", "мимовільний", "змішаний".

Черговий суттєвий поворот в теорії механізмів рухів робить чеський фізіолог Прохаска (1748-1820). Йому вдалось на підставі систематизації попередніх спостережень дати універсальне тлумачення нервових процесів. Вчений довів, що "стимули можуть бути Як зовнішні, так і внутрішні; як механічні, так і розумові". І що сила відповіді (рефлекторної реакції) знаходиться в прямій залежності від сили стимулу.

Особлива роль у розвитку рефлекторної теорії належить Блейну і Хартлі. Вони зосередили увагу на вивченні питань фізіологічного зв'язку між різними формами поведінки.

Таким чином, характерною особливістю фізіології XVIIIст. стало зосередження зусиль дослідників на тій категорії нервових актів, які були названі мимовільними.

На початку XIXст. Белл і Мажанді довели, що нервовий імпульс, який виник від подразнення шкіряних рецепторів, входин, у спинний мозок через задні корінці. Цей факт вказував на нерівноцінність тих нервових структур, які беруть участь у здійсненні рефлексу. Беллу вдалось задовго до морфологічних знахідок дати вичерпну фізіологічну характеристику сенсомоторним відносинам у м'язовій діяльності. Він об'єднав відкриті ним співвідношення із своєю теорією "м'язової чутливості". Белл стверджує: "Кожен м'яз має два нерви з різними властивостями. Між мозком і м'язами є нерв, причому один передає почуття стану від мускулів до мозку, інший - дію від мозку до м'язів". Регулюючу роль пропріорецепції він вбачав у тому, що: "Між мозком і мускул

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать