Устрій Запорозької Січі

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

Історія України

на тему: «Устрій Запорозької Січі»

Зміст

1. Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі………………….....3

2. Військовий та територіальний устрій Вольностей Запорозьких……...……7

3. Структура влади та управління Запорозької Січі…………………………….9

3.1. Січова рада……………………………………………………………………9

3.2. Кіш як центральний орган управління Запорозької Січі…………………11

3.3. Військові служителі, похідна та паланкова старшина……………………14

4. Звичаєве «козацьке» право Запорозької Січі………………………………..18

5. Особливості козацької державності…………………..…………………….22

Висновки…………………………………………………………………………25

Література……………………………………………………………………...27

1. Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі

Перші відомі історикам згадки про українське козацтво сягають кінця XV ст. (1489, 1492 рр.). Проте окремі елементи та прояви козацтва в нашій історії мають давніші корені. Вважають, що попередником козацтва стало слов’янське населення басейнів нижньої течії річок Дніпра, Південного Бугу і Дністра (літописні «бровники», берладники), яке провадило господарську діяльність у цих регіонах і мало демократичну військову організацію.

Як суспільно-політичне явище козацтво у своєму розвитку проминуло декілька етапів. Найбільш імовірною з-поміж низки версій щодо виникнення українського козацтва є та, що показує в часі джерела його формування.

До середини XVIст. українське козацтво розвивалося як військово-промисловий стан. Козаками в тодішній Україні називали уходників – мешканців порубіжних із Диким Полем міст і сіл. Вони у необжитих степах південного порубіжжя, тодішнього українського етнічного розселення, розвивали уходні промисли (мисливство, рибальство). За цими заняттями закріпилася назва «козакування». Поступово пориваючи зв’язки з феодалами і феодальною владою, уходники створювали громади, які надалі ставали козацькими. Цьому сприяли екстремальні умови життя на великому кордоні між степовою та осідлою цивілізаціями, які від самого початку підштовхували їх до організації, створення об’єднаного спільною метою первинного осередку, здатного до саморозвитку і вдосконалення. Таким осередком спершу став загін-ватага, очолюваний найбільш впливовою особою – отаманом. За свідченням історичних джерел, козаками тоді були переважно мешканці сучасної Черкащини, особливо Черкас і Канева. Не випадково, в уяві сучасників, Черкаси були основним місцем зосередження козацтва. У Росії від XVIст. назва «черкаси» навіть стала загальною для всього українського козацтва.

Дошкульність татарських нападів, від яких потерпали південноукраїнські міста, змушувала козаків у відповідь здійснювати свої походи на татар, у яких брали участь, а часто й очолювали їх, представники місцевої адміністрації. Зокрема, це були старости південноукраїнських повітів Остафій Дашкевич, Предслав Лянцкоронський, Семен Пронський. Окремі з них узагалі відмовлялися від цивільної служби, як, наприклад, Дмитро Вишневецький, і цілком віддавалися козакуванню й охороні порубіжжя від татар. Отже, на початку свого існування українське козацтво виконувало подвійну функцію: колонізації необжитих земель і захисту порубіжжя від татар.

Від другої половини XVIст. соціальна база формування козацтва розширювалася. Нову хвилю у процесі формування українського козацтва становили представники шляхти – боярська верства та слуги. Це пов’язувалося з процесами консолідації панівних верств Великого князівства Литовського, яка супроводжувалася ліквідацією різних ступенів ієрархії, що існувала між ними, та ревізією прав на шляхетство. У процесі реорганізації військової справи приватне володіння втрачало свій колишній характер. Підставою для визнання шляхетських прав ставало не відбування військової служби, а наявність документально підтвердженої власності на землю. Якщо для магнатів, князів і земян (власників невеликих земельних угідь, за володіння якими вони відбували державну, себто військову, службу) ця обставина не створювала особливих проблем, то перед боярами вони постали з усією гостротою. Переважна їх більшість володіла землею за звичаєвим правом, тому лише небагатьом поталанило довести своє шляхетне походження пред’явленням жалуваних грамот на землеволодіння. Усі інші представники цього стану переводилися до розряду державних селян. Отже, військово-служиле боярство, зосереджене на українсько-татарському кордоні (Південна Київщина та Брацлавщина) було позбавлене колишніх привілеїв і поставлене в умови рядового стану. Це сприяло злиттю цієї частини боярства з близьким йому за духом козацтвом, і вже під новим ім’ям воно стало вимагати відновлення своїх колишніх лицарських прав. Боярсько-шляхетський елемент відтепер почав визначати суспільне обличчя козацтва. Під його впливом відбулося перетворення козацтва з аморфної прикордонної війського-промислової громади у суспільний стан, який створив свої державні структури та збройні сили (Запорозьку Січ), перебрав традиції української державності, збереження (розвиток) духовних надбань та ідею національного визволення українського народу від колоніального гніту Речі Посполитої.

Від кінця XVIст. основним джерелом зростання козацької верстви стало селянство та міщанство давно обжитих українських земель (Галичини, Поділля, Волині, Полісся). Це зумовлювалося кількома моментами. По-перше, запровадженням крі