Селянська революція 1917-1921 років

План

Вступ

Забути минуле - означає примиритися з його поверненням."

Уінстон Черчілль

За українські ГОЛОДОМОРИ сьогодні відповідати нікому. Вони відійшли у криваву українську історію, яка у кілька шарів вкрита трупами. Десятки мільйонів українського громадського ЦВІТУ лягло в землю, “дякуючи” жахливій більшовицькій владі та її спотвореним уявленням про всесвітнє комблагоденство, побудованого на кістках мільйонів людей. Чи будуть наші нащадки коли-небудь вивчати сутність цього антилюдського експерименту, а чи байдуже прогортають ті страшні сторінки? Певне, й досі нам не вдається нічого створити путнього на сплюндрованій українській землі, бо генофонд українців винищено, адже лягали у сиру землю в усі часи спочатку найкращі, найчесніші, найпорядніші. За Союзу причини голодоморів називалися прості: на початку 20-х – посуха та семирічна відсталість Росії, знекровленої війною. Насправді ж усі голодомори були цілеспрямованими злочинними заходами влади на утвердження радянської влади. Насильство стало державною політикою, яка, власне, згодом і привела штучну державу до краху. Інакше – новітня влада голодом упокорювала народ. Лише у 1993 році в Україні з’являться книги, які зроблять перші кроки у напрямку великої трагічної ПРАВДИ про народну трагедію. Спочатку - збірник документів і матеріалів про голод 1921-23 рр. в Україні. А потім – НАРОДНА КНИГА-МЕМОРІАЛ “Голод-33”. Її автори – подружжя Володимира та Лідії Маняк - вже пішли з життя. Власне, й книга ця стала їм воістину народним пам’ятником. В ній зібрані сотні й сотні спогадів тих, хто пережив жах голоду 33-го року. В ній у вступних статтях упорядників названі прямо причини та жахливі наслідки українських ГОЛОДОМОРІВ, названі поіменно ті, хто керував процесом розправи над українським народом.

Революція, селянська війна та голод 1917-1921 pp.

На початок 1917 р. селяни Російської імперії вже володіли (або орендували) землею, загальна площа якої в чотири рази перевищувала володіння інших власників (зокрема “настирливих городян”, частка котрих у 1911 р. становила вже понад 20 %). 89 % засіяної орної землі зосереджувалося в селянських руках. Крах старого режиму в лютому 1917 р. спричинився до насильного захоплення селянами великих маєтків. У 1917 р. вони відібрали 43,2 млн га землі у 110 тис. поміщиків і 56 млн га — у 2 млн заможних селян (що їх правильніше було б назвати дрібними панами, оскільки пересічний розмір їхніх земельних ділянок досягав 28 га). Протягом 1917—1918 рр. площа всієї споживної землі, зосередженої в селянських володіннях (у 36 губерніях, стосовно яких існують певні відомості), зросла від 80 до 96,8 %, а середня площа селянського господарства — приблизно на 20 % (в Україні — навіть майже удвічі). В період між 1917 та 1919 рр. чисельність безземельних селян скоротилася майже наполовину, а володільців господарств площею понад 10 десятин — більш ніж на дві третини. Отже, на селі відбувався процес майнового “вирівнювання”.

8 листопада 1917 р., одразу ж після здобуття влади більшовиками, було оголошено декрет про землю. Він відбивав селянські вимоги, оприлюднені есерами, тож його прийняття було свідомим тактичним маневром Леніна, котрий прагнув заручитися підтримкою селян. Згідно з декретом, земельне питання могли вирішити тільки Установчі збори (згодом розігнані більшовиками одразу після скликання — в січні 1918 р.); водночас стверджувалося, що “найсправедливішою розв'язкою” буде передання всієї землі, включно з державною, у володіння всіх, хто працює на ній, і що форми земельного володіння мають вільно визначатися на місцях.

Декрет про “усуспільнення” землі від 19 лютого 1918 р. наголошував на позитивних сторонах колективізації, але був присвячений в основному проблемі розподілу землі у відповідності до декрету від 8 листопада.

У цей час на передній план знову висунулися сільські громади: більшовики дозволили їм займатися перерозподілом панської та іншої землі, вважаючи, мабуть, що їхні функції можна обмежити тільки цим заняттям, а всі інші питання адміністрування на селі візьмуть на себе Ради. На ділі ж саме громади зосередили у своїх руках майже все керівництво місцевими справами.

Реанімація громади супроводжувалася принаймні частковим руйнуванням “столипінського” селянства як соціального прошарку: тих заможних одноосібників, що вже відокремилися, тепер нерідко силоміць примушували повертатися до громади. Індивідуальні господарства — ферми чи хутори, тобто сільця з кількох ферм, часто були досить великими або багатими для того, щоб класифікувати їхніх власників як куркулів (що й робилося за поспіхом зліпленими постановами). В Сибіру та Україні, де хутори переважали над садибами фермерського типу, значна кількість хуторів поки що вціліла, але загалом по країні за станом на 1922 р. їх залишилося менше половини (хоч пізніше, коли проблема продуктивності сільського господарства виявилася важливішою за доктринальні міркування, влада навіть почала певною мірою заохочувати фермерський метод).

Урешті-решт процес повернення до общинної системи завершився успіхом. Напередодні Жовтневої революції до складу громад входило близько 50 % селянських господарств (дані із