Розвиток драматургії і театру у 80-90-х рр. ХІХст. в Україні

Міністерство освіти України

РЕФЕРАТ

з української літератури

на тему: «Розвиток драматургії і театру у 80-90-х рр. ХІХст. в Україні»

м. Слов’янськ 2007

Важливим показником загального культурного прогресу України в другій половині ХІХ століття було театрально-музичне життя. Театр став фактором не тільки культурного, але і суспільного підйому. Глядач шукав на сцені відповіді на запитання соціально-економічного характеру, пов'язані з розвитком капіталістичних відносин у всіх сферах життя суспільства, які його турбували.

Доля українського театру така ж складна і терниста, як і доля української літератури та мистецтва взагалі.

Старий театр, самобутній, наближений до народу (театр шкільної драми та трагікомедій, театр інтерлюдій і вертепу) пережив свої найкращі часи ще до зародження нового українського письменства. Зачинателі нової української літератури – Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко – робили спроби поновити український театр, убираючи драматичні твори в сучасні форми, використовуючи теми із селянського життя, живу народну мову, український колорит, народні пісні. Але замалий репертуар і випадковість, спорадичність вистав мандрованих українсько-російсько-польських труп, що мали на меті розважити українських магнатів і догодити їм, аж ніяк не сприяли розвиткові українського театру.

У 60-х роках постійно діючий Київський міський російський драматичний театр часто давав спектаклі по п'єсах Н.В.Гоголя, А.Н.Островського, М.Е.Салтикова-Щедріна. Російська і світова класика на театральній сцені почала витісняти низькопробного змісту п'єски вітчизняних і закордонних ремісників від драматургії. Багато сил складанню високомистецького репертуару віддав тодішній керівник київської драматичної трупи і сам талановитий актор Н.К. Милославський.

З кінця 60-х років при київському театрі був навіть створений спеціальний суспільний комітет, у задачу якого входило і визначення репертуару. Один з обізнаних сучасників писав: «Якщо драматична трупа, хоча і слабка, абияк трималася, то винятково завдяки репертуару; на сцені панували Островський, Гоголь, Грибоєдов, Сухово-Кобилін, Шекспір, Шиллєр і інші, декадентщини не було, не було п'єс «з настроєм», на сцені не було нічого напускного, була одна тільки життєва правда». 1

Перші спроби відродити національний театр з’являються лише в 70-х роках ХІХ століття. У 1873 – 1874 роках М. Кропивницький з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а в 1876 році створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив майже п’ятирічний вимушений “антракт” у розвитку національного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п’єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але дозволили проводити.

Важливе значення для розвитку українського національного мистецтва мав аматорський театральний рух, який поширювався на Україні ще з першої половини ХІХ століття.

Серед любительських театральних колективів, які з’явились на Україні в 60-70-х роках, особливо виділялись гуртки в Києві, Чернігові, Полтаві. Їхня діяльність підготувала ґрунт для створення професіонального театру.

80-ті роки на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають М. Кропивницького. 10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п’єси Т. Шевченко “Назар Стодоля”. Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні були кошти та досвідчений керівник. Ним став М. Старицький. На утримання він використав усі гроші з продажу свого маєтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, власний оркестр, подвоїти хор, підвищити платню акторам. Уже восени в Елисаветграді Старицький створив українську професійну трупу до якої ввійшли: Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі – Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні актори, часто звані “корифеями українського театру”.

У театрі «Бергон’є» міста Києва у 1882 році вперше почала гастролювати тільки що сформована українська професійна трупа М.Л. Кропивницького при участі Н.К. Садовського, М.К. Заньковецької і інших. Її гастролі були дозволені з однією неодмінною умовою: в один вечір разом з українською п'єсою обов'язково повинна ставитися і п'єса російською мовою, до того ж на стільки актів, що й українська.

Дискримінаційне відношення царської влади до передової української культури викликало демонстративні протести як українських, так і російські театральних діячів. Величезний суспільно-політичний резонанс мав сміливий і шляхетний вчинок видатної російської акторки Г.Н. Федотової, яка у знак протесту проти переслідування царатом української культури для свого бенефісу на наступний рік після Емського указу обрала драму Т.Г. Шевченко «Назар Стодоля» разом з «Кам'яним гостем» А.С. Пушкіна і «Провінціалкою» И.С. Тургенєва.

Що стосується української театральної трупи, то її гастролі в Києві були заборонені в той же рік, коли вони почалися. Царська влада була не на жарт стривожена захопленим прийомом спектаклів української трупи з боку самих широких мас глядачів. Один із сучасників