Письменники про І. Нечуя-Левицького

Зміст

Вступ

Творчість Нечуя-Левицького Івана Семеновича очами письменників

Висновок

Список літератури

Вступ

І. Нечуй-Левицький належить до числа письменників, творчість яких упродовж п'ятдесяти років "працювала" на звільнення народу з-під духовного і національного ярма.

І. Левицький-громадянин сформувався раніше, ніж І. Нечуй-Левицький-письменник. Літературну діяльність він почав у ЗО років, коли події минулого і сучасного міг оцінювати усвідомлено й тверезо, коли дума про народ, драматизм його долі цілком полонили його чуйне серце.

70-90-ті роки - час, коли письменники різних напрямів із цікавістю вдивлялися і вивчали народ, "обмальовуючи його становище і матеріальне і моральне, обмальовуючи й його добрі моральні виявки і недобрі, його доброчинки й злочинки, добрі, світлі й погані, темні прикмети національної вдачі, його темноту й непросвітність, через котру він мусив підпадати під усяку експлуатацію, не маючи ніякого втямку ні про свої соціальні, ні про свої людські права. Народ став в поезії і взагалі в письменстві об'єктом пильного навигляду й виучування".

І. Левицькому не треба було "ходити в народ", щоб пізнати його життя. Гострий розум і чутливу душу одержав у спадок від батька, матері, няньки, сільського оточення, від розкішної природи Надросся. "Обвіяний духом поезії пісень, неба, тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну будущого часу. Вона вся вставала перед ним гарна, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами".

Творчість Нечуя-Левицького Івана Семеновича очами письменників

Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім - Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім’ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці.

На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя. Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії.1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу.1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865-1866), в гімназіях Каліша (1866-1867) та Седлеця (1867-1872).

Одночасно з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. У 60-х роках він написав комедію "Жизнь пропив, долю проспав" і повість "Наймит Яріш Джеря".

Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість "Дві московки". Згодом з’явилися оповідання "Панас Круть" та велика стаття "Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності", що побачили світ у львівському журналі "Правда", оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. З 1873 року І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, попав під таємний нагляд жандармерії.1874 року вийшов у світ роман "Хмари", а наступного року - драматичні твори "Маруся Богуславка", "На Кожум’яках" та оповідання "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти". Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як "Микола Джеря" (1878), "Кайдашева сім’я" (1879), "Бурлачка" (1880), "Старосвітські батюшки та матушки" (1884).1885 року І. Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе виключно літературній праці. У Києві він написав оповідання "Пропащі" (1888) та "Афонський пройдисвіт" (1890), казку "Скривджені" (1892), повість "Поміж порогами" (1893). На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті "Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка" (1906) та "Українська поезія". До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До о