Мовний світ нової української літератури

План

1. Мовний світ Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка

2. Світ перекладу: складні випадки

3. Слово поета і дитяча фантазія

4. Тропи

1. Мовний світ Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка

Серед письменників-класиків української літератури Т.Г.Шевченко посідає особливе місце. Він є засновником нової української літературної мови. Його називають поетом з любов’ю в серці, мукою в душі. Твори "Марія", "Катерина", "Сон", "Мені тринадцятий минало", "Думи мої, думи мої", "І мертвим, і живим…" та інші сповнені задушевною простотою та щирістю. Будова вірша, стиль викладені письменником так, наче його голосом розмовляв сам народ. У віршах, прозі прочитуємо чимало тропів: метафори, порівняння, метонімія, гіпербола, літота. Наприклад, візьмемо порівняння: "Неначе цвяшок, в серце вбитий, оцю Марину я ношу", або – метафора: "Реве та стогне Дніпр широкий". І таких зразків є чимало, в кожному творі поета.

Леся Українка стала символом української нації, продовжувачем традицій Т.Шевченка. У її поемах, віршах прочитується біблійна стилізація, високе одухотворення. Поема "Бояриня" написана вільним віршем, але стиль позначений високим громадянським звучанням: "Зломилася воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму – ота руїна?", або "Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…Ти бачиш Україну – привітай!" Риторичні речення підсилюють образність. Драма-феєрія "Лісова пісня" витворена гармонією світу, про мистецтво і природу, красу і потворство, добро і зло. У двосвітті, міфологічній концепції над усім потворним рефреном звучать слова: "Ні! Я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає". Номінативні, риторичні речення, як і тропи, підсилюють образність, особисті переживання ліричного героя.

Серед велетнів українського письменства зіркою сяє творчість Івана Яковича Франка. Частково ми зупинялися на його поетиці. Письменник-енциклопедист, письменник-поліглот, письменник-філософ позначив свою творчість особливістю мовлення, психологічною напругою. Такими рисами позначена його збірка "Зів’яле листя" (1886), прозові твори, переклади, статті. Збірка віршів складається із трьох жмутків – як художній образ втрачених надій, височінь духовної краси: "Як почуєш вночі, край свойого вікна, що хтось плаче і хлипає важко, Не тривожся зовсім, Не збавляй собі сна, Не дивися в той бік, моя пташко!" Вірші Франка приваблюють своєю простотою і щирістю, високою граматичною будовою. "Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе! Тебе, видаючи, любити мушу. Тебе, кохаючи, загублю душу." М.Коцюбинський писав: "Се такі, ніжні, легкі вірші, вони характеризують співця кохання, настроїв". Багатством тропів наповнена поезія "Чого являєшся мені у сні": "Свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні", або

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті, марніє, вяне, засиха –

Хоч – в сні, та вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає.

Образністю, фразеологізмами, народною мудрістю, високим стилем пройнята і вся проза І.Франка. Письменник уважно підходить до мови як засобу відтворення життя народу. В способі мислення надто глибоко проникає в специфіку територіальних діалектів, спільних у своїй основі для всієї української території розмаїтих щодо лексичного складу й граматично-словотвірних особливостей. Роздуми І.Франка поступово зосереджуються саме на мові.

У період становлення націй мовні проблеми посідали одне з центральних місць. В тодішній Україні, як і в інших країнах, що разом із соціальним терпіли ще й національний гніт, боротьба за єдність мови грунтувалася на вірі в "культурну будущину України як окремого етнічного організму з окремою мовою й письменством". Коли І.Франко ставив за мету піднести рівень української мови, надихнувши діалект "міццю духу і вогнем любові", то в жодному разі не мав на увазі розвивати літературну мову на основі галицьких діалектів, як це прагнули деякі народовці Галичини. У статті "Наше літературне життя в 1892 р.", як і в інших своїх працях, присвячених функціонуванню і розвитку української мови, І.Франко закликає західноукраїнських письменників працювати над витворенням такої мови, яка б грунтувалася на загальнонаціональній мовній основі. "Писатель, — акцентував Каменяр, — мусить поперед усього владати добре мовою свого народу, і то не мовою одного села, одного повіту або одної губернії, але мовою такою, котра була б однаково своя, зрозуміла і люба всім повітам, губерніям та селам, мовою літературною, мовою школи і інтелігентного товариства". І.Франко радить молодим галичанам задуматися над тим, як осягнути мову Східної України, де наявні "бодай широкий розмах, бодай пориви до свіжості обсервації, бодай мова гарна і поетична". Водночас констатує: "Університетські кафедри нашої мови і літератури у Львові і Чернівцях, хоч одна та ціла гімназія з викладами на нашій мові, оживлення продукції літературної на Україні і вплив української (в першій лінії) праці наукової — все це не могло не вплинути корисно на оживлення наукового руху руського в Галичині". Отже, спільна праця на терені української мови, літератури й культури з орієнтацією на всю українську територію, — це те, що "дає нам підставу до к