Жанрова система документальної літератури

ЖАНРОВА СИСТЕМА ДОКУМЕНТАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Початок ХХІ століття ознаменувався стрімким кількісним і якісним зростанням документальної літератури. На зміну звичайній белетристиці, побудованій на художньому узагальненні, фантазії, домислі й вимислі, приходить література, в основі якої лежить документ і факт. Зарубіжні науковці останнім часом написали чимало серйозних теоретичних та історико-літературних праць, намагаючись осягнути глибинні процеси розвитку документалістики [1, 2, 3, 4, 5, 6].

Українські науковці явно недооцінюють природу сучасної документалістики, зі сторінок якої в духовний світ людини нового тисячоліття увійшли образи видатних державотворців, військових діячів, представників науки та мистецтва; людей, що своїм талантом, натхненною працею, видатними досягненнями уславили народ, стали своєрідним еталоном для свого людства.

Твердження зарубіжних дослідників про те, що документальна література поступово витісняє традиційні форми роману у вітчизняному літературознавстві, ще зовсім недавно заперечувалися. Зокрема, В.Дончик свого часу писав: “Відомо, що документ, література факту деякими західними теоретиками й практиками літератури до недавнього часу підносилися як, мовляв, логічна і єдина заміна старому романові, за їхніми прогнозами, художній репортаж, “тексти-колажі” чи й взагалі новий журналізм - це те, що найбільше могло б відповідати часові, решта ж жанрів і форм своє, буцімто, віджили. В радянській літературі та й взагалі категоричні доктрини не знайшли місця, всяке прагнення однобічності, випрямленості чуже її постійному потягу до синтезу й багатомірності, до художнього розмаїття” [7, 367].

Проте в українському літературознавстві досі відсутнє навіть більш-менш виважене визначення самого поняття документальна література. “Документальна література, документалістика - твори художньо-публіцистичних, науково-художніх і художньо-документальних жанрів, в основу яких покладено документальні матеріали, подані повністю або частково чи відтворені у вигляді вільного викладу” [8, 85], - читаємо в “Українській літературній енциклопедії”. У “Словнику літературознавчих термінів” В.М.Лесина, О.С.Пулинця [9], “Літературознавчому словнику довіднику” за ред. Р.Гром’яка, Ю.Коваліва [10], “Словнику літературознавчих термінів” В.І.Кузьменка [11], “Лексиконі загального та порівняльного літературознавства” [12] це поняття взагалі не згадується. Очевидно, що такий підхід не може бути визнаним конструктивним.

Отож, не претендуючи на вичерпність визначення, нам уявляється можливим характеризувати документалістику як літературу, що базується на реальних історичних документах і фактах і охоплює три найважливіших напрямки: мемуаристику, художню біографію та художню публіцистику. Важливою ознакою такої літератури є авторське осмислення певних суспільно-історичних подій чи життєвого шляху реальної історичної особи, або важливої для життя народу проблеми, здійснене за законами художньої творчості із залученням справжніх документів свого часу, глибоким співвіднесенням власного духовного досвіду автора із внутрішнім світом героїв, соціальною й психологічною природою їхніх учинків.

Важливо також окреслити жанрову систему новітньої документальної літератури, кожен із трьох її напрямків має своє жанрові форми. Зокрема, мемуарна література, виходячи зі спрямування авторського інтересу ділиться на мемуари об’єктні, мета і зміст полягає у відтворенні об’єкта авторської уваги, тобто доби, подій, що відбувалися в ній, ситуацій людей; мемуари суб’єктні, де домінує спрямування автора на суб’єкт оповіді, себто на самого себе. Щоправда, бувають випадки, коли об’єктність і суб’єктність органічно поєднуються, створюючи певний проміжний тип мемуарів.

Об’єктні і суб’єктні мемуари мають власну відпрацьовану жанрову систему.

Найпростішою жанровою формою сучасної мемуаристики є лист . Лист, природно, розповідає про події, котрі; відбулися в житті автора, регіону, в якому він мешкає, країни в цілому. У ньому виразно виявляється авторська позиція, автор листа прямо й відкрито виражає в ньому себе.

Лист є найчастіше автобіографічний, виняток можуть складати лише ділові листи. У листі його автор досить часто виражає власні світоглядні підходи до дійсності, оцінює політичну, економічну, духовну ситуацію в країні. Це не виключає наявності значної кількості листів інтимних за своїм змістом, що передають стан душі їхнього автора. Листи відомих громадян, політичних діячів, письменників, учених допомагають читачам зрозуміти їх як особистість, часом показують авторів у несподіваному ракурсі. Не дивно, що листи досить часто видаються в зібранні творів класиків літератури. Листи видатних українських письменників минулого, скажімо Т. Шевченка чи Лесі Українки, XX століття, наприклад, П.Тичини чи В. Сосюри, не дивлячись на те, що вони постійно друкуються у зібраннях творів, поки що ще не стали предметом ретельного дослідження. Про листи як мемуарний жанр літератури досі написано небагато, виняток становлять хіба що праці В.Кузьменка [13], М.Коцюбинської [14 ], І.Стебуна [15 ].

Близькою до листів жанровою формою мемуаристики є щоденники . Як і листи, вони здавна існують у літературі. Класичними зразками цього жанру в Україні стали “Журнал” Т.Шевченка, а в літературі XX сторіччя - щоденники В. Винниченка, П. Тичини, О. Довженка, Остапа Вишні, М. Драй-Хмари, В. Стуса, О. Гончара. Це щоденні або ж такі, що не мають певної періодичності, запис