Українська література XI—XII століть

Реферат на тему:

„Українська література XI-XII століть”

Найдавніша писемна література на нашій землі постала на основі двох джерел: усної словесності, твореної продовж попередніх віків, а з прийняттям християнства — із засвоєння візантійсько-болгарського культурного експорту. Про залишки найдавніших епічних сказань, билинну творчість, календарно-обрядову, епічні уривки, які увійшли до "Повісті врем'яних літ", я докладно оповів у своїй книзі "Мисленне дерево", яка вийшла в Києві в 1989 р., і тут повторюватися не буду. Можна вважати цю книгу продовженням тієї: там досить, наскільки змога, повно окреслено те із язичницької української літератури, що дійшло до нашого часу. Про загадкову "Велесову книгу" я спеціально висловився у статті, надрукованій у журналі "Хроніка-2000"[1] . Про явище билинотворення я докладно оповідаю в книзі "Українські билини" (К., 2003; друге видання — 2004).

Система жанрів Київської Русі-України (термін "Україна" вперше зафіксовано в Іпатівському літописному зводі під 1185 і 1189 роками) не була широка: література, творена для потреб християнської церкви грецького обряду, морально-навчальні твори, проповіді, агіографічні писання (житія святих), тлумачення Святого Письма, полемічна література, апокрифічна, переклади окремих книг Біблії, підручні книги для шкільного навчання, служебка та світська література (остання часто вбирала в себе твори духовні, але творилися вони для світських потреб), літописи, героїчні піснеспіви, які часом входили у літописи як складова їхня частина, й переклади творів з арсеналу візантійської та західноєвропейської літератур (як, наприклад, "Олександрія"). Дуже часто ця література анонімна (літописи анонімні тому, що є фактично збірниками писань різних авторів), але іноді твори мають індивідуальний характер, інколи знаємо їхнього автора. Властивістю деяких творів є те, що їх важко приписати конкретному часові, бо укладалися й творилися продовж десятиліть, тобто в різних редакціях (повніших і коротших), доки не здобували свого остаточного канонічного вигляду.

Фактично ця література з'явилася в XI ст., і до нашого часу, ясна річ, дійшли її тільки окрушини, які й спробуємо тут розглянути.

Найдавнішими пам'ятками вважаються такі. "Номоканон, або Кормча книга" — це збірник постанов і норм, прийнятих візантійською церквою від апостольських часів до останнього вселенського собору, з поясненнями; входило сюди і світське візантійське законодавство. "Руська правда" — це звід законів Київської держави, отже художньої літератури ці твори не стосуються. Відтак найдавнішим оригінальним твором треба вважати "Слово про закон та благодать" Іларіона[2] , складене у міжчассі 1037—1050 рр., за жанром своїм це проповідь. Іларіон був київським митрополитом, поставленим без участі царгородського патріарха. Вже в той час існувало два типи проповіді: повчання й протопанегірик із прославленням якоїсь значної особи, тут маємо проповідь-похвалу. Саме на цій основі деякі дослідники вважають, що "Слово про закон і благодать" — це твір віршовий.

Про те, що проповідь у той час могла здобувати віршову структуру, свідчать проповіді Кирила Турівського; отже, вона проказувалася (можливо, речитативом) як напівспівний твір, хоч у даному випадку зробити остаточний висновок важко: поетична структура тут хоч і можлива, але ще невиразна.

Загалом, щоб установити поняття поезії в тому часі, треба спеціально на цій проблемі зупинитися, бо досі як поетичний твір Київської Русі-України розглядалося лише "Слово о полку Ігоревім", ніби унікальна пам'ятка давньої поезії і майже ніколи — у контексті розвитку поезії в той час, хоч іще О. Потебня, а за ним Іван Франко висловили резонну думку, що коло поетичних пам'яток у тому часі було ширше. Так, перечитуючи "Повість врем'яних літ", І. Франко писав: " Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, я переконався, що вони майже всі... зложені віршами, не силабічними, а тонічними з нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, так званим музичним розміром"[3] .

Виходячи з цієї тези у ряді останніх видань коло поетичних пам'яток того періоду було розширене. До "Антології української поезії", том І, що вийшов у Києві в 1984 р., мною було введено "Хвалебну пісню Борису і Глібу" з "Повісті врем'яних літ", "Слово в неділю по Великодні" Кирила Турівського і вперше розбито на поетичні рядки "Слово Данила Заточника" та "Слово про погибель Руської землі", а з пізнішого часу подано цього ж типу ("поетичне Слово") пам'ятку — "Слово о Лазаревім воскресінні", на поетичну структуру якого вказав той-таки Іван Франко. У книзі першій антології "Марсове поле. Героїчна поезія на Україні X — першої половини XVII століть", що вийшла в Києві у 1988 р., я подав переклади анонімних епічних уривків із "Повісті врем'яних літ" за розбивкою на поетичні рядки Івана Франка і збережені поетичні уривки "Слова о Романі Великім" з "Галицько-Волинсько-го літопису". Василь Яременко у своєму виданні "Повісті врем'яних • літ"[4] зробив спробу виділити з літопису всі