Вервольф - ставка Гітлера під Вінницею

Вступ

19 липня 1941р. останні військові частини Червоної Армії залишили Вінницю, а до кінця місяця фашисти окупували територію області. Невдовзі Вінниччину було штучно розчленовано на дві великі територіально-адміністративні частини. Південні і південно - західні райони по лінії Могилів-Подільський - Жмеринка - Бершадь відійшли під протекторат Румунії до так званої „Трансністрії", а решта районів відійшли до „Рейхскомісаріату Україна" з включенням до Житомирського генерального округу(генералбецірка).У свою чергу генералбецірк був поділений на ряд адміністративних одиниць - генерал-комісаріати (області). Так, на карті Вінниччини виникли "області" Вінницька, Гайсинська, Іллінецька, Калинівська, Немирівська, Монастирищенська¹ .

Сусідство з „Вервольфом" для більшості невинних людей стало нестерпним. За ешелованими кільцями військової охорони - Бар, Немирів, Гайсин, усе підпорядкувалось інтересам та таємницям „Вервольфу". З Лубен сюди переїхала спеціальна група таємної польової поліції „Ост", яка підпорядковувалась Гансу Раттенхуберу - шефу охорони. Проводились масові „зачистки" ближніх територій. Передбачалось створення восьми окремих районів, заселених виключно німцями. Зокрема, такий переселенський район, що отримав назву „Хачевальд", було утворено у південній частині Житомирщини - на півночі Вінниччини. Інший аналогічний район „Ферстенштадт" німці розмістили північніше „Вервольфа" - неподалік Калинівки. Чистокровні німці мали поселитися в 60 населених пунктах „Хачевальда", семи „Ферстенштадта".

Всього на Вінниччині трагічної долі білоруської Хатині зазнали 16 населених пунктів. У зв'язку з наказом державного міністра Розенберга керівника міністерства у справах окупованих територій, а також державного сили ввівся лікарняний огляд українців у віці 21-23 роки з метою встановлення працездатності. Щоб відправити ешелоном до Німеччини. Незважаючи на те, що деякі з українців, не чинили опору, бо зрозуміли цей наказ, а він був перекладений на українську мову, все таки збір української молоді проходив дуже погано. З боку цивільного управлянні, саме з боку служб по набору робітників обласного управління, до українців, які не бажали з'явитись до місць збору, були вжиті примусові заходи. Страх українців поїхати до чужої країни і розлучитися із своїми рідними та Вітчизною був дуже великий. Ця обставина була використана комуністичним підпіллям та проводом ОУН - УПА. Ці дві ворожі німцям організації закликали населення взятися за зброю і перейти до них, але ні в якому разі не їхати до Німеччини.

Виходить так, що Гітлер і його канцелярія бачила у слов'янах лише сильних і витривалих рабів, яких правда згодом планували знищити. А усякого хто буде проти, чекає суворе покарання - концтабір. Немає в Україні жодної сім'ї, в якій війна не забрала б хоч одну близьку людину. Разом з тим на службу до німців пішла група радянських офіцерів, з яких була створена таємна організація, яку розмістили у школі с Коло - Михайлівка. В її завдання входив збір інформації про військову техніку Радянської Армії. З колишніх військовополонених було укомплектовано загін німецької польової жандармерії, який розквартирувався у будівлях Коло - Михайлівського лісництва.¹

Для підвищення безпеки польової ставки Гітлера в Вінниці та навколишніх пунктах почали діяти близько десятка шкіл німецьких спецорганів. У Вороновиці наприклад, в будинку Можайського розмістився відділ Абверу на чолі з відомим розвідником Геленом. Повсюди була розгорнута активна боротьба по створенню розгалуженої агентної мережі, в тому числі й з місцевих жителів. Відомий, наприклад, факт завербування в якості агента одного з секретарів Вінницького райкому партії Ткаченка, який згодом „вивів" гестапівців на ряд підпільних груп, в тому числі і Бевза. До речі цей Гелен в майбутньому стане шефом західно-німецької розвідки. Ткаченко після війни був засуджений до розстрілу.

Під Вінницею Гітлер підписав дуже важливі директиви про подальший наступ на східному фронті. Директива № 44 від 21 липня 1942 р. орієнтувала війська, що воювали на крайній Півночі на захоплення Мурманської залізниці в районі Кандалакші. Цим ударом фашисти мали намір перерізати постачання радянських військ, що надходило від союзників через Баренцове море.

23 липня Гітлер підписав ще важливішу директиву № 45 - про оволодіння Чорноморським узбережжям Кавказу і Сталінградом та подальший наступ на Баку. Правда, це рішення викликало різку критику багатьох генералів. Тому дана проблема завжди цікавила різних дослідників. Чимало науковців по проблемі „Вервольфу" публікували невеликі статті у газетах і журналах, зокрема: Шафранський Є., Бранько Я., Пархомчук Т., Білей Н., та багато інших. А розбираючи проблему окупаційного режиму на території Вінниччини неможливо не згадати Гальчака С.Д. і його „Книгу скорботи України".

Саме по усім цим - вище викладеним фактам я вирішив більш детально з'ясувати події того часу. А саме, по-перше встановлення - „нового порядку" на Вінниччині і як це було пов'язано з об'єктом „Вервольф". По-друге дослідити місцеве цивільне управлянні і те яким було становище жителів окупованої території, по-третє з'ясувати, які загони і як діяли на даній території, який був їх внесок у боротьбі з німецько-фашистськими окупантами. Намагатись з'ясувати, які з різноманітних газетних, журнальних і книжкових статей і оповід