ІДПУ Столипінська аграрна реформа

СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА ТА ЇЇ ПРОВЕДЕННЯ В УКРАЇНІ.

арський уряд, який прагнув зберегти за поміщиками землі і панівну роль у державі, в той же час змушений був сприяти буржуазному розвиткові країни. “Столипін, писав В.І.Ленін, - намагався… старе самодержавство переробити в буржуазну монархію…” Щоб відвернути селян від боротьби за поміщіцькі землі, зміцнити в них відчуття приватної власності і сприятти розвиткові капіталізму руським шляхом, а також створити собі соціальну базу на селі в особі куркульства, оскільки селянська маса в цілому його опорою бути не могла, царський уряд вирішив здіснити нову аграрну реформу, головним провідником якої став Столипін.

9 листопада 1906 року цар підписав підготовлений Столипіним указ, за яким кожен домохазяїн, що володів землею на общинному праві, міг в будь який час зажадати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини землі. Домохазяїн, що закріпив у приватну власність землю, мав право вимагати від сільської громади звести її в одну ділянку – “відруб”, а якщо селянин переносив на неї хату й переселявся туди, то така ділянка називалася “хутором”.

Після оговорення й схвалення законопроекту Державною Радою, він був затвердженний царем і став законом від 14 червня 1910 року. Якщо указ 9 листопада 1906 року давав селянам тільки можливість виходити з общин і закріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 року зробив цей вихід і перетворення всіх селан-общинників на приватних власників обов`язковим у тих сільських общинах, де небуло переділів з часу наділення землею і переходу на викуп. Нова аграрна політика передбачала здіснення троьх груп законів:

1. Зруйнювання общин й закріплення за селянами землю у приватну власність.

2. Насадження на селі хуторського і відрубного господарства.

3. Переселення селян.

Проводячи нову земельну політику, царський уряд насамперед зберігав у цілості всі поміщицькі землі і, по-друге, створював умови для збирання в руках куркульства селянських земель, бо значна частина селян, особливо бідняків, одержавши землю в особисту власність, не могла вести на ній господарство і змушена була продавати її куркулям. “Це, - писав В.І.Ленін – другий великий крок масового селянства над селянством в інтересах капіталізму. Це дуга поміщицька “чистка земель” для капіталізму”.

Здіснення аграрної реформи було покладено на губернські повітові землевпорядкувальні комісії, що за своїм складом були поміщицько-чиновницькими. Оскільки малоземельні селяни розуміли, що руйнування общини й закріплення землі в особисту власність приведуть до повного розорення їх, і виступали проти цих заходів, царські власті здебільшого проводили реформу примусово.

У цілому по семи губерніях України (без Волині і Поділля) з 1906 року по 1 травня 1915 року вийшли з общини 468 тисяч дворів, які закріпили в особисту власність 2794 тисячи десятин землі, що становило 30,2 % від загальної кількості общинної надільної землі. По окремих регіонах з обшини виділися: на Правобережжі – 48 % дворів, на Півдні – 45 % дворів, на Лівобережжі – 2,5 % дворів. В наслідок цього на Правобережжі і Полтавщині общинне землеволодіння зникло майже зовсім, на Чернігивщині стало переважати особисте землеволодіння, а на Півдні і Харківщині воно охоплювало близько половини сільських дворів.

Важливою ланкою столипінської аграрної політики було відділення селян на хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуванням хуторів заможних селян. Столипін планував утворити міцну верству багатих господарів – куркулів, які служили би опорою самодежавства на селі. З другого боку розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагався роз`єднати селянські маси і припинти їх революційну боротьбу. Але досягти поставленної мети царизмові не вдалося. На Україні на початок 1916 року на землях сіьських громад було створено 440 тисяч хуторських і відрубних господарств, що становило приблизно 13 % загальної кількості селянських дворів.

На закріпленних в особисту власність землях, на хуторах і відрубах вести господарство могли в основному лише заможні селяни – куркулі. Малоземельні, бідні селяни змушені були продавати свої наділи й перетворюватися на безземельних пролетарів. По Росії із 2 мільйонів селян, що закріпили за собою землю, продали свої наділи 1200 тисяч чоловік. На Україні за 1907-1913 р.р. 263 тисячи бідняцьких господарств продали 744 тисячі десятин закріпленної за ними землі. Її скуповували, часто за безцінь, куркулі. Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилася Столипіним Селянському поземельному банкові. Цей банк скуповував поміщицькі землі, а потім за бульш високими цінами розпродавав їх окремими ділянками селянам. За час з 1906-1909 р.р. через банк помішики продали 385 тисяч десятин землі. Вся діяльність Селянського банку була спрямована на розширення й зміцнення куркульських господарств. Якщо біднаки й купували в банку землі, то не маючи змоги виплачувати щорічні внески й проценти, зовсім розорялися, а земля поветралася в банк.

Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення селя на окраїни – до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він намагався послабити земельну тісноту в центральних районах і “розрідити” атмосферу в Росії, постаратися збути якомога більше неспокійних селян у Сибір. Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906-1912 р.р. туди виїхало близько 1 млн. чоловік,