Війна за незалежність і утворення самостійних держав у Латинській Америці

Реферат

на тему :

Війна за незалежність і утворення самостійних держав у Латинській Америці

1. Антиколоніальна революція на Гаїті та її результати.

У серпні 1791 р. під впливом Великої французької революції спалахнуло масове повстання негрів-рабів у французькій колонії Сан-Домінго (з кінця ХVІІ ст. займала західну частину о.Гаїті, східна продовжувала належати Іспанії) під проводом колишнього невільника Туссена Лувертюра . Іспанські власті східної частини Гаїті загравали з повсталими, розраховуючи використати їх для оволодіння французькою половиною острова. Комісари Конвента, що прибули в Сан-Домінго у 1794 р., проголосили відміну рабства, проте невдовзі на острові висадився британський десант. У результаті запеклої 4- річної боротьби рештки британських військ змушені були евакуюватися з Гаїті, генерал-губернатором усього острова (в 1795 р. Іспанія поступилася його східною частиною Франції) став Туссен Лувертюр.

Наполеон Бонапарт після захоплення влади у Франції 9 листопада 1799 р. задумав створити обширну колоніальну імперію в Америці й, добившись від Іспанії поступки Луїзіани, відрядив у 1802 р. до Гаїті 20-тисячний корпус під командуванням генерала Леклерка. Пообіцявши мир, він заманив Туссена Лувертюра на нараду і наказав схопити та вислати гаїтянського лідера до Франції, де той і помер в ув’язненні наступного року. Але під проводом соратника Туссена Лувертюра Жана Жака Дессаліна армія повсталих здобула блискучу перемогу (в листопаді 1803 р. з 43 тис. французьких військ на батьківщину відбуло всього 8 тис. вцілілих солдат, та й ті потрапили у полон до британського флоту), і 1 січня 1804 р. було проголошено незалежність Гаїті (одна з індіанських назв острова, що означає “гористий”). Негри і мулати, що брали участь у війні за незалежність, отримали землі французьких колоністів.

Східна частина острова залишилася в руках Франції, у 1808 р. була повернута Іспанії, а в 1822 р. її зайняли гаїтянські війська. Після кількох безуспішних спроб відновити своє панування Париж у липні 1825 р. визнав незалежність Гаїті з умовою компенсації за експропрійовану власність французьких плантаторів. У 1844 р. у східній частині острова в результаті антигаїтянського повстання виникла самостійна Домініканська Республіка, яка швидко потрапила під фінансово-економічний контроль США. Особливістю ж політичного розвитку Республіки Гаїті стала гостра боротьба за владу між негритянською і мулатською верхівками.

2. Початок Війни за незалежність іспанських колоній.

Звістки про поразки іспанських військ у метрополії та окупацію більшої частини Іспанії французькими інтервентами стали сигналом до початку збройної визвольної боротьби в різних районах Іспанської Америки. 19 квітня 1810 р. революційна хунта (іспанською junta – колегія, об’єднання) захопила владу в Каракасі, а 5 липня наступного року скликаний нею Національний конгрес проголосив незалежність Венесуели і невдовзі ухвалив республіканську конституцію. Але індіанське населення тоді не отримало рівноправ’я і залишилося пасивним, керівник повстання Міранда, котрий пообіцяв свободу рабам, які вступали до республіканської армії, потрапив у полон до іспанських військ.

Майже одночасно з Венесуелою революційний рух охопив Нову Гранаду , в столиці котрої – Боготі 20 липня 1810 р. почалося повстання, а в березні наступного року там було проголошено створення держави Кундінамарки . Її верхівка виступала за об’єднання всіх провінцій Нової Гранади на унітарних засадах, але зустіла спротив з боку місцевих хунт, які в листопаді 1811 р. підписали акт про створення конфедерації Об’єднані провінції Нової Гранади з центром у Картахені. За підтримки урядів обох держав була звільнена від іспанських військ більша частина Венесуели і в серпні 1813 р. створена 2-га Вернесуельська республіка на чолі з великим патріотом Л.А. Симоном Боліваром (1783-1830 рр.), якому муніципалітет Каракаса присвоїв почесне звання “Визволителя”.

23 травня 1810 р. паріотична Тимчасова хунта взяла владу в столиці віце-королівства Ла-Плата – Буенос-Айресі, але, як і на півночі, її спроби підпорядкувати всю територію колишнього віце-королівства наштовхнулися на опір окремих провінцій. У Парагваї та Уругваї до влади прйшли радикально-демократичні федералістські кола, що вороже ставилися до земельної аристократії та крупного монастирського землеволодіння і взяли курс на створення незалежних від Буенос-Айреса держав.

У Чилі іспанська адміністрація була зміщена 18 вересня 1810 р. , але хунта, що прийшла до влади, не відважилась на повний розрив з Іспанією. Скориставшись цим, роялісти перекинули підкріплення з Перу і в жовтні 1814 р. розгромили чилійських патріотів та відновили колоніальний режим.

У Мексиці, на відміну від інших іспанських колоній, на боротьбу за незалежність під проводом 60-річного сільського священника Ідальго піднялися широкі маси індіанців і метисів. Біля 100 тис. повстанців з ножами і списами у вересні 1810 р. рушили на Мехіко, змітаючи на своєму шляху поміщицьку владу. Ідальго не відважився на штурм столиці Нової Іспанії й перейшов до Гвадалахари, де видав декркти про звільнення рабів, скасування подушного податку, ліквідацію торговельних монополій та повернення індіанцям віднятих у них земель. Це змусило креольс