Полтавська битва і Україна

Україна перед полтавською катострофою.

Перехід Мазепи до Шведів застав Петра І в Новгорді - Сіверському. Біля царя були увесь вищий склад армії - Меншиков та Шеремєтьєв, керевні члени уряду: кнцеляр І’олвкін, його помічник Шафіров та колишній посол у Польщі, князь Г. Долгорукий. Це значно полегшувало акцію царя й давало йому можливість діяти з блискавичною швидкістю.

Петор І розгорнув енергійну діяльність. Вже 27 жовтня він видав перший маніфест до украйнського народу, в якому сповіщав, що Мазепа “беззвестно пропав2. Він наказав негайно з’явитися старшині, полковникам і “прочим” на нараду, і, якщо виявиться “невірність” Мазепі, обрати новог гетьмана. 28 жовтня Петро І видав другий манівест, в якому повідомляв про зраду Мазепи, про його мету передати “Малоросійску землю” знову під польське володіння, а церкви віддати уніятам. Себе виставляв цар, як захисника українського народу, і, з демагогічною метою, скасував деякі податки, які Мазепа наклав нібито на свою користь. Вищим духовним особам: митрополитові Йоасафові Кроковському, Черніговському архиєпискові Іванові Максимовичу та полковникам обіцяно при тому “високу милість”. Так розпочалася пропагандивна діяльність Петра І, яку Б. Крупницький влучно назвав “війною маніфестів”.

Україна була поділена на дві частини: одну - меншу - окупувало шведське військо, а друга - більша - перебувала під владою гетьмана Скоропадського, фактично - Москви. Справдились побоювання Мазепи: терен війни перенесений був на Україну.

Непідготовлена заздалегідь людність зустрічала шведську армію, як взагалі зустричають окупантів: здебільшого вороже. Розташувавшись на зимові квартири, шведи вимагали продуктів, фуражу. Це викликало опір серед населення, а на опір шведи відповідали репресіями. До цьго треба додати постійну, вперту агітацію московських агентів та терор супроти тих, кого московський уряд вважав “мазепинцями”. Зима була надзвичайно сувора і шведська армія терпіла від браку помешкань і одягу, що викликало хвороби. Шведам доводилося з бою брати Пирятин, Смілу, Веприк, Зіньків, які не впускали їх до себе.

Становище Мазепи погіршувалося. Багато старшин втекло до Петра. Це деморалізувало рядове козацтво, що також розбіглось. Залишилися неповні сердюцкі та компанійськи полки. Спроби шведів поширити терен війни на схід, на Слобідську Україну, були невдалі. Шведи плюндрували міста, села знищили Краснокутськ, Городню, Коломак, Котельну, Мурафу, Колонтаїв. Наслідки для них були фатальні: почалося протишведська партизанська війна.

На партизанські дії шведи відповідали репресіями, які викликали ще більший спротив населення. Таким чином сили шведської армії витрачалися на бородьбу з народом, на допомогу якого розраховував Карл ХІІ, ідучи походом в Україну.

2. Оборона Полтави.

Сили противників були нерівні. Петро мав разом з українськими полками Скоропадського понад 50.000 вояків з 72 гарматами. У війську Скоропадського був повернений із сибірського заслання Білоцерківський полковник Семен Палій, тепер в разні полковника Охочекомонного полку.

Сили противників були нерівні. Петро мав разом з українськими полками Скоропадського понад 50 000 вояків з 72 гарматами. У війську Скоропадського був повернений із сибірського заслання Білоцерківський полковник Семен Палій, тепер в ранзі полковника Охочекомонного полку. Українськи полки не брали безпосередньої участі в бою, служачи резервою для діючої частини армії. Шведів було не більше як 25 000, а більша частина їх артилерії загинула під Лісною. Крім того бракувало набоїв, запаси яких залишились в Батурні. Військо було втомлене суворою зимою та безнадійностю загальної ситуації. За шведською славетною армією не стояло резерв; вона відрізана від батьківщини, стояла на чужій теріторії, оточена ворожим населенням. В таких умовах тількі чудо могло врятувати шведів, і вони вірили в чудо, в щасливу зірку свого короля. На лихо, легковажний і необережний Карл ХІІ за кілька днів до бою поїхав оглядати форпости і був тяжко поранений в ногу.

Шведська армія опинилася між двох вогнів: Полтава - з одного боку - і велика московська армія - з другого. Карл ХІІ сподівався розпочати бій 29 червня (ст.ст.), але дістав повідомлення, що Петро почне наступ 28 червня. Тоді він вирішив почати бій 27 червня, передавши командування генералові Реншільдові. Короля привезли на поле бою на ношах.Війска Мазепи та запорожці,розташовані біля с. Пушкарівки - з одного боку - недавали можливости полтавській залозі приєднатися до московської дійової армії, а з другого - захищали шведську армію від обхідного маневру ворожих війск.

На світанку 27 червня шведи почали наступ на земляні укріплення, але, не зважаючи на хоробрість, здобути їх не змогли. Карл ХІІ вирішив обійти ці укріплення - і знову зазнав невдачі. Втрати були дуже великі і це примусило шведів відступити до Будищенського лісу, щоб перешикуватись там. О 9-й годині ранку почався рішучий бій, в якому перевага виявилась на боці московських сил. Артилерія засипала шведів дощем ядер, відповідати на який шведи не могли, і тому кинулися в рукопашний бій. Але їх спіткало нове нещастя: гарматне ядро розрбило ноші Карла ХІІ. Він знайшов у собі сили сісти верхи, але коня під ним забито. Король упав на землю і його винесли непритомного з бою. Це виклакило серед шведів паніку. Страшним натиском та гураганним вогнем артилерії московське військо примусило їх відпустити, залишивши табір та масу полоне