Кадрові зміни в керівництві Збройних Сил СРСР напередодні перебудови

КАДРОВІ ЗМІНИ В КЕРІВНИЦТВІ ЗБРОЙНИХ СИЛ СРСР

НАПЕРЕДОДНІ ПЕРЕБУДОВИ

Де­ся­та п’я­ти­рі­ч­ка (1981—1985) за­па­м’я­та­ла­ся пред­ста­в­ни­кам стар­шо­го і се­ре­д­ньо­го по­ко­лін­ня як “п’я­ти­рі­ч­ка уро­чи­с­тих по­хо­вань”. І не­да­ре­м­но: за пе­рі­од з кі­н­ця сі­ч­ня 1982 р. до се­ре­ди­ни бе­ре­з­ня 1985 р. по­ме­р­ли, пе­ре­бу­ва­ю­чи в скла­ді По­літ­бю­ро ЦК КПРС і на ви­со­ких пар­тій­них і дер­жа­в­них по­са­дах, М. А. Су­с­лов, Л. І. Бре­ж­нєв, А. Я. Пе­ль­ше, Ю. В. Ан­д­ро­пов, Д. Ф. Усти­нов і К. У. Че­р­не­н­ко. Са­ме на се­ре­ди­ну 1980-их рр. ста­ла оче­ви­д­ною вну­т­рі­ш­ньо­по­лі­ти­ч­на ста­г­на­ція в Ра­дян­сь­ко­му Со­ю­зі, об­тя­же­на за­го­с­т­рен­ням від­но­син з кра­ї­на­ми За­хі­д­ної Єв­ро­пи, США і Ка­на­до­ю. КПРС втра­ти­ла трьох Ге­не­ра­ль­них се­к­ре­та­рів ЦК, го­ло­вно­го іде­о­ло­га, го­ло­вно­го ко­н­т­ро­ле­ра. Але тіль­ки смерть Д. Ф. Усти­но­ва (мі­ні­с­т­ра обо­ро­ни СРСР) без­по­се­ре­д­ньо впли­ну­ла на по­да­ль­шу вну­т­рі­шню і зо­в­ні­ш­ню по­лі­ти­ку СРСР. Адже зна­чен­ня ар­мії для ке­рі­в­ни­ц­т­ва пар­тії та дер­жа­ви бу­ло над­зви­чай­но ва­ж­ли­вим. Ра­дян­сь­кий Со­юз в кі­н­це­во­му ра­ху­н­ку три­ма­в­ся са­ме на ній. На­ці­о­на­ль­ні ре­с­пу­б­лі­ки ма­ли вла­с­ні Ком­па­р­тії, ор­га­ни про­ку­ра­ту­ри, су­ду, вну­т­рі­шніх справ і дер­жа­в­ної без­пе­ки, на­віть ма­рі­о­не­т­ко­ві Мі­ні­с­тер­с­т­ва за­ко­р­дон­них справ. Не ви­ста­ча­ло тіль­ки Зброй­них Сил.

22 гру­д­ня 1984 р. га­зе­та “Пра­в­да” (ор­ган ЦК КПРС) по­мі­с­ти­ла по­від­ом­лен­ня про те, що “20 гру­д­ня 1984 р. на 77-му ро­ці жит­тя пі­с­ля тя­ж­кої хво­ро­би по­мер член По­літ­бю­ро ЦК КПРС, Мі­ністр обо­ро­ни СРСР, де­пу­тат Вер­хо­в­ної Ра­ди СРСР Ге­рой Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу, дві­чі Ге­рой Со­ці­а­лі­с­ти­ч­ної Пра­ці, Ма­р­шал Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу Дми­т­ро Фе­до­ро­вич Усти­нов. В йо­го осо­бі Ко­му­ні­с­ти­ч­на пар­тія і ра­дян­сь­кий на­род, Зброй­ні си­ли СРСР втра­ти­ли чі­ль­но­го ді­я­ча КПРС і ра­дян­сь­кої дер­жа­ви”. Та­кий вступ до не­к­ро­ло­гу був не­ви­па­д­ко­вим — са­ме Д. Ф. Усти­нов у 1941—1965 рр. очо­лю­вав вій­сь­ко­во-­про­ми­с­ло­вий ком­плекс Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу по дер­жа­в­ній лі­нії (на­р­ком, мі­ністр озбро­єнь, мі­ністр обо­рон­ної про­ми­с­ло­во­с­ті, за­сту­п­ник Го­ло­ви РМ СРСР, го­ло­ва Ви­щої Ра­ди на­род­но­го го­с­по­дар­с­т­ва СРСР), а в 1965—1976 рр. — по пар­тій­ній (се­к­ре­тар ЦК КПРС). У 1952 р. він став чле­ном ЦК КПРС, в 1965 р. — ка­н­ди­да­том у чле­ни Пре­зи­дії (По­літ­бю­ро) ЦК КПРС, а з 1976 р. — чле­ном По­літ­бю­ро ЦК КПРС. Ма­ю­чи вій­сь­ко­ве зван­ня “ге­не­рал-­по­л­ко­в­ник” (1944), до­сві­д­че­ний ор­га­ні­за­тор ВПК зу­мів пе­ре­хо­пи­ти у вер­хі­в­ки Зброй­них Сил СРСР по­са­ду мі­ні­с­т­ра обо­ро­ни (пі­с­ля сме­р­ті на­при­кі­н­ці кві­т­ня 1976 р. мі­ні­с­т­ра обо­ро­ни СРСР (1967—1976), Ма­р­ша­ла Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу (1955), чле­на По­літ­бю­ро ЦК КПРС (1973—1976) А. А. Гре­ч­ка).

Зро­зу­мі­ло, що на­при­кі­н­ці 1984 р. роз­по­ча­ли­ся ка­д­ро­ві змі­ни в ке­рі­в­ни­ц­т­ві Зброй­них Сил СРСР. Але пе­р­шим утра­тив у ве­ре­с­ні 1984 р. свою по­са­ду на­ча­ль­ник Ге­не­ра­ль­но­го Шта­бу Зброй­них Сил СРСР (1977—1984), Ма­р­шал Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу (1977) М. В. Ога­р­ков, член ЦК КПРС з 1971 р. Са­ме він ра­зом з В. О. Крю­ч­ко­вим (на­ча­ль­ни­ком Пер­шо­го Го­ло­вно­го управ­лін­ня КДБ СРСР (зо­в­ні­ш­ня роз­ві­д­ка) у 1974—1988 рр.). за сві­д­чен­ням Оле­га Го­р­ді­єв­сь­ко­го спла­ну­вав і ко­ор­ди­ну­вав про­ве­ден­ня роз­ві­ду­ва­ль­ної опе­ра­ції сві­то­во­го ма­с­ш­та­бу під ко­до­вою на­звою “Ра­ке­т­но-­яде­р­ний на­пад”. Впе­р­ше хо­ча б фо­р­ма­ль­но спів­ро­бі­т­ни­ча­ли ПГУ КДБ СРСР та ГРУ Ге­не­ра­ль­но­го Шта­бу Зброй­них Сил СРСР, яке в 1963—1983 рр. очо­лю­вав ге­не­рал ар­мії (1971) П. І. Іва­шу­тін. На се­ре­ди­ну 1980-их рр. По­літ­бю­ро ЦК КПРС, до­б­ре по­ін­фо­р­мо­ва­не Між­на­ро­д­ним від­ді­лом та Від­ді­лом між­на­ро­д­ної ін­фо­р­ма­ції ЦК КПРС і МЗС СРСР, бі­ль­ше не по­ді­ля­ло ду­м­ки ор­га­ні­за­то­рів опе­ра­ції “РЯН” від­но­с­но за­гро­зи ра­п­то­во­го яде­р­но­го на­па­ду з бо­ку США чи Ве­ли­ко­бри­та­ні­ї. Не­ви­па­д­ко­вим бу­ло і те, що М. В. Ога­р­ков був пе­ре­мі­ще­ний на по­са­ду ко­ман­ду­ю­чо­го При­во­л­зь­ким вій­сь­ко­вим окру­гом як­раз че­рез рік пі­с­ля то­го, як 9 ве­ре­с­ня 1983 р. на пре­с-­ко­н­фе­ре­н­ції з при­во­ду за­ги­бе­лі 1 ве­ре­с­ня 1983 р. 269 па­са­жи­рів пі­в­ден­но­ко­рей­сь­ко­го авіа­лай­не­ра “Бо­інг-747” він ого­ло­сив про на­яв­ність не­спро­с­то­в­них до­ка­зів що­до роз­ві­ду­ва­ль­но­го ха­ра­к­те­ру вто­р­г­нен­ня лі­та­ка “Ко­рей­сь­ких авіа­лі­ній” у по­ві­т­ря­ний про­с­тір СРСР.

Ге­не­ра­ль­ний Штаб Зброй­них Сил СРСР очо­лив пе­р­ший за­сту­п­ник на­ча­ль­ни­ка (1979—1984), Ма­р­шал Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу (1983), член ЦК КПРС з 1983 р. С. Ф. Ах­ро­мє­єв. В свою чер­гу, пе­р­шим за­сту­п­ни­ком на­ча­ль­ни­ка Ге­не­ра­ль­но­го Шта­бу Зброй­них Сил СРСР став ге­не­рал ар­мії (1978) В. І. Ва­рен­ні­ков, який у 1979—1984 рр. за­ймав по­са­ду на­ча­ль­ни­ка Го­ло­вно­го опе­ра­ти­в­но­го управ­лін­ня. Ці­ка­во, що за­мі­ни­ти М. В. Ога­р­ко­ва на С. Ф. Ах­ро­мє­є­ва ба­жав ще Ю. В. Ан­д­ро­пов, і та­ка за­мі­на, зре­ш­тою, від­бу­ла­ся. Но­вим Мі­ні­с­т­ром обо­ро­ни СРСР був при­зна­че­ний ба­га­то­рі­ч­ний пе­р­ший за­сту­п­ник за А. А. Гре­ч­ка та Д. Ф. Усти­но­ва (1967—1984), Ма­р­шал Ра­дян­сь­ко­го Со­ю­зу (1978), член ЦК КПРС з 1968 р., С. М.