Острівні країни Південно-Східної Азії після Другої світової війни

Реферат

на тему :

Острівні країни Південно-Східної Азії після Другої світової війни

1. Проголошення незалежності Індонезії, Філіппін та Малайзії й особливості їхнього політичного розвитку у 50-і – сер. 60-х рр.

Національно-визвольний рух в Індонезії отримав потужний поштовх на останньому етапі Другої світової війни. В останні її тижні, 17 серпня 1945 р. , японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни, лідером якої став Ахмед Сукарно . Британські війська, що займалися роззброєнням японських гарнізонів на 17,5 тис. островів Малайського архіпелагу загальною площею 1,8 млн. кв. км, де-факто визнали уряд А.Сукарно, оскільки не бажали створювати собі додаткових проблем.

Однак колишня метрополія - Нідерланди не бажали примиритися з утратою великої та багатої колонії. У листопаді 1945 р. підписано індонезійсько-нідерландську угоду про створення Сполучених Штатів Індонезії , що зберігали досить невизначений зв'язок із Амстердамом. Упродовж наступних місяців, перекинувши до колишньої колонії значні військові та поліцейські сили, Нідерланди вдалася до військової операції з метою повернення повного контролю над Індонезією. Широкомасштабні військові дії, що почалися в липні 1947 р., були успішними для голландців, однак викликали гучний міжнародний осуд. Незважаючи на те, що нідерландська армія контролювала Джакарту й усі головні міста країни, влітку 1949 р, метрополія змушена була залишити архіпелаг. 27 грудня 1949 р. Індонезія отримала міжнародно визнану незалежність.

Після досягнення політичної незалежності в Індонезії розпочався тривалий період політичної нестабільності й гострого суперництва між правими та лівими силами. В якості верховного арбітра між ними виступав президент А.Сукарно, котрому вдалося зрештою запровадити концепцію “скерованої демократії” . Фактично це означало встановлення напр. 50-х рр. в Індонезії авторитарного президентського режиму, А.Сукарно призупинив дію конституції, обмежив діяльність політичних партій і згорнув роботу парламенту, замінивши його надпартійною Національною радою. “Наш соціалізм, - стверджував він тоді, - це суміш. Ідею політичної рівності ми запозичили з Декларації незалежності США, ідею духовної рівності – з ісламу і християнства, наукову ідею рівності – з марксизму. До цього ми додали свою національну самобутність”.

До сер. 60-х рр. ключові галузі індонезійської економіки вже контролювалися національним державним і приватним капіталом, в ході аграрної реформи було прийнято рішення про наділення землею безземельних і малоземельних селян за рахунок обмеження великого землеволодіння. Проте темпи реформи виявилися надто повільними, а державний сектор швидко виявив свою неефективність і сприяв розбуханню бюрократії та зростанню зловживань. Виробничі можливості використовувалися ледве наполовину, а інфляція в першій половині 60-х рр.. призвела до 20-кратного зростання цін на товари першої необхідності. Керівництво компартії, очолюване Айдітом рвалося до повного оволодіння владою, що викликало гостре роздратування армійської верхівки, невдоволеної ухильною позицією А.Сукарно.

На Філіппінах (площа – 300 тис. кв. км, населення – 81 млн. чол. на 2000 р.), де ще до Другої світової війни американський уряд пообіцяв надати країні самостійність, процес передачі влади місцевому населенню відбувся поступовим еволюційним шляхом. 4 липня 1946 р. президентом Філіппін обрано виразно проамериканського політика Мануеля Рохаса . Він уклав із колишньою метрополією низку угод щодо привілейованого економічного становища американських фірм на місцевому ринку, а також про збереження на островах військових баз Сполучених Штатів Америки. Американці, у свою чергу, допомогли філіппінському урядові ліквідувати комуністичний партизанський рух "хукбалахапів ", що виник ще 1942 р, під впливом Антияпонської народної визвольної армії . Після визволення Філіппін від японців, командуючий партизанськими силами Луіс Тарук відмовився роззброїти свої загони й розпочав проти уряду збройну боротьбу. Особливо сильним партизанський рух був на найбільшому острові держави Лусоні . До сер. 50-х рр. в окремих частинах острова існували повністю контрольовані "хукбалахапами" партизанські райони.

На президентських виборах 1965 р. переміг прибічник жорсткого антикомуністичного курсу Фердинанд Маркос . Під приводом необхідності завершення боротьби з комуністичним підпіллям новий президент розпочав політичні репресії, що швидко поширилися на всіх незадоволених правлячим режимом. Посилення авторитарних тенденцій супроводжувалося безпрецедентним розквітом корупції та зловживання владою. У 1972 р. на Філіппінах було запроваджено надзвичайний стан, під час якого заборонено всі партії та ув'язнено кількасот тисяч осіб.

Гостру внутрішньополітичну ситуацію в Індонезії й на Філіппінах ще більше ускладнила так звана “малайзійська криза” , коли навесні 1961 р. Лондоном було висунуто ідею створення федерації Малайзії в складі уже незалежної з 1957 р. Малаї та британських Сингапуру , Брунею , Сараваку і Сабаху . А.Сукарно різко виступив проти проголошення цієї “неоколоніальної” держави, сподіваючись пере