Митрополит Андрій Шептицький

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Митрополит Андрій Шептицький

Роботу виконав:

Микулин Юрій

ЛЬВІВ 2 0 0 9

Андрій Шептицький, Митрополит Галицький

Невже ж знайшовся колись чоловік, обдарований від Бога апостольським духом, який бачучи сотки мільйонів душ невірних, ділив би їх кордонами країн і сказав би собі: «я буду навертати тут лише тих кільканадцять тисяч. І цього буде досить із мене». Такий, що поклав би перед собою таку вузьку границю, ніколи не був би апостолом у Христовому дусі.

Цього не розуміли тоді; недуга схизми вже на Поділлі почала робити спустошення, а сама думка, що лікуючи її — водночас виринає небезпека, що ця пошесть може дальше поширитися і як у таких випадках буває — страх дораджував людям: нехай другі гинуть, лише щоби ми не заразилися.

Пам'ятаю одну дискусію Романа з дуже шанованим і розумним священиком. Роман казав, що коли Василіяни присвятяться тільки поборюванню схизми, то було би так, гейби вони нічого для Церкви не зробили. Тамтой гнівно відповів, що навернути хоч би одну душу — це вже багато значить, бо не в кількості справа. І так вони оба — хоч займали два різні становища в своїх поглядах щойно в дефініції, що одна душа приєднана для неба багато значить, зокрема тоді, коли здобувається її ціною власного життя, але не можна рівняти її з множеством зла, що криється в єресях, а для самої Церкви само лише підтримування унії, це все ще замало. Один говорив зі священичого становища, а другий з церковного.

Тільки нечисленні не гіршилися би поглядами Романа, якщо він частіше виголошував би їх, бо лише любов'ю Христовою можна далі ширити Його науку; отже не зважаючи на нагаї, тюрми й переслідування, треба любити наших ворогів, щоби їм принести спасення, бо неможливо навернути народ, до якого підходиться з ненавистю в серці.

Такі погляди росли разом із ним самим, а враз Із тим вицвітало тихе, глибоке, стихійне бажання, щоби присвятися цій спасенній ідеї навернення Сходу навіть ціною особистого мучеництва. Роман захоплювався ідеєю, щоби відплатити Ісусові Христові власною кров'ю за профанацію Його крови в Службах Божих і св. Причастях так, як ще бувши колись хлоп'ятком полюбив його, далі любить і залишиться Йому вірним назавжди.

Дивним зворотом обставин Роман — у своїй подорожі до Росії, куди саме вибирався, — а можна легко здогадуватися в якому дусі вона мала відбуватися, — вже на самому початку зустрінувся з людиною, яка не відзначалася апостольським запалом, зате — як тип досконалого християнина, ця людина дійшла на основі свого довголітнього досвіду, працьовитості й товариських взаємин з усіма шарами російського громадянства, до тих самих поглядів і висновків, які й Роман висловлював. Це був п. Фелікс Собанський. В осені минулого року, на вінчанні Олеся ;і його купинкою, він розказував мені з деталями про ті відвідини Романа в жовтні 1887 р. й про розмову з ним, в якій розкрив свої власні погляди, що з ними ніде не зустрічався, або з якими він мусів нераз навіть скриватися. Старець і юнак Христової віри зустрінулися зі собою і побачили, що вони оба є Христові.

Отож Роман відвідував родини Ярошинських, Собанських, Маньковських, Єловецьких, всі вони вже знали про його наміри, знали в якому дусі він досліджує рани, чому оглядає церкви, випитується про їхнє минуле, про літургію, традиції, а навіть про легенди. Скрізь — розказувано мені згодом, — відчувалося, що він приносить зі собою промінь надії, якусь добру вістку. В неодному товаристві він був перший раз, а ще через рік, або після декількох років навіть, питалися про нього, як про найкращого, найдавнішого друга. Може бути, що він ніколи більше там уже не буде й що Його бажання — як апостольства, так і мучеництва залишаться тільки бажаннями для прославлення Бога, а все таки я є певна, що й оце бажання заважить колись в житті з ласки Божого милосердя, бо такі речі не гинуть ніколи.

В Києві Роман зустрінувся з Юрієм Шембеком. Аж до тої пори вони оба багато чули про себе, але ще не були знайомі особисто. Юрій уже від десяти років хотів стати священиком, але адміністрація великого, та дуже заплутаного маєтку затримувала його з року на рік у світі. Приїхавши до Києва, на день перед приїздом Романа, Юрій не міг знайти місця в готелі, до якого звичайно заїздив і тому казав завезти себе до іншого, та якраз до того самого, до якого другого дня Роман зовсім припадково заїхав. Портієр, що не вмів відчитати німецького паспорта, зайшов із ним до Юрія, щоби він переклав його, під час того, коли Роман довідався в готелю про його приявність. І так у хвилині, коли Роман застукав до дверей Юрія, а він відчинив їх, вже не потребували багато часу, щоби взаємно зрозуміти себе й полюбити. А може ця зустріч стала причиною, що в два місяці пізніше вони з'їхалися в Римі, та до двох років, коли Роман був у добромильському новіціяті, Юрій поступив до семінарії в Саратові.

Як духом, так і зовнішнім виглядом вони були добре дібраними друзями, хтось сказав про них, що становлять неначе пару коней, які зуміють витягнути віз, що застряг глибоко в болоті. Та ще краще прирівняв їх отець Маріян Моравський до двох піонерів, які з двох сторін прокопують тунель почерез гору, а коли стануть кувати скалу, зразу навіть не чують відгомону ударів своїх джаґанів у камені, але колись, колись — може у вільному вже Перекопі подадуть собі спрацьовані руки.

В Києві Роман увійшов до товариства української молоді й як оглядав Лавру т