Законодавча влада в зарубіжних країнах

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Законодавча влада в зарубіжних країнах”

1. Поняття і структура парламенту в зарубіжних країнах

Державні функції в кожній країні здійснюються розгалуженою системою органів. Вищі органи держави — парламент, глава держави і уряд, верховний суд — реалізують основні владні повноваження, а їхня діяльність набуває політичної значу­щості. Проаналізувавши роботу ви­щих органів, можна визначити, на яких засадах функціонує державний механізм у цілому.

Значну увагу в характеристиці вищих органів держави приділяють парламентам, які розглядають як ор­гани законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів дер­жави. Відомо, що немало консти­туцій було прийнято парламентами або за їхньою безпосередньою участю, і саме конституції утворюють правову основу для існування і функціонуван­ня всього державного механізму. Звідси можна говорити про установчу роль парламентів щодо інших еле­ментів цього механізму.

Підвищений інтерес до парла­ментів зумовлений і тим, що вони є представницькими органами. В основі формування і роботи парламентів ле­жать ідеї народного представництва, впровадження яких у політичне жит­тя пов'язане із становленням сучасної державності зарубіжних країн. Такі ідеї склали чи не найголовніший зміст конституційної теорії, що виникла і домінувала у початковий період розвитку цієї державності. З часом сенс та значення їх дещо змінилися, але вони і сьогодні зберігають характер політи-ко-правового постулату, непересічної соціальної і духовної цінності.

Парламенти є загальнонаціональними колегіальними представниць­кими органами державної влади, які повністю або частково обираються народом (виборчим корпусом) і, на відміну від інших загальнонаціональних колегіальних представницьких органів — так званих установчих зборів (конституційних конвентів, асамблей), — діють на постійній основі.

Представницька природа парламентів не пов'язується лише з їх ви­борністю. У багатьох країнах шляхом загальних виборів заміщується пост глави держави — президента. Однак лише парламент звичайно претендує на роль своєрідного «дзеркала суспільства». З цим пов'язана така прита­манна всім без винятку парламентам риса, як колегіальність. Ко­легіальність парламентів визначає особливості порядку прийняття ними різного роду офіційних рішень.

Парламенти — це виборні і колегіальні органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають свої головні повноваження у сфері законотворчості. В унітарних державах парламен­ти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях — також і на рівні їхніх суб'єктів. В останньому випадку повноваження законодав­чих органів двох рівнів розмежовуються на засадах, визначених федераль­ною конституцією.

Термін «парламент» відомий з часів феодалізму. Ним спочатку позна­чалося правосуддя. У Франції в XIII ст. королівська курія була поділена на дві палати. Одна з них займалася судовими справами і називалася парла­ментом. Цей парламент, що набув назви паризького, існував і далі як судо­ва установа і тільки за часів революції XVIII ст. зійшов з історичної арени. Проте він ніколи не був ні представницьким, ні законодавчим органом.

За часів феодалізму передісторія парламентаризму знайшла свій ви­яв у так званих станово-представницьких установах, які спочатку частко­во, а згодом повністю набули виборного характеру. Це не було народне представництво в його прийнятому розумінні. І справа не тільки в тому, що відповідні органи були засновані на засадах представництва, яке вра­ховувало інтереси вузьких верств суспільства, а самі представники були вихідцями з верхніх прошарків цих верств. Подібна картина спостерігала­ся також протягом певного періоду розвитку буржуазного парламентариз­му. Важливим є те, що сам характер представництва, природа і зміст ман­дата за феодальних часів мали принципово інше обгрунтування, ніж пред­ставництво і мандат депутата сучасного парламенту.

У країнах з парламентарними формами правління уряд майже зав­жди контролює парламент за допомогою партійної більшості у представ­ницькому органі, на яку він спирається. Але і в цих країнах парламенти нерідко «володіють ситуацією». Це найбільшою мірою стосується тих ви­падків, коли жодна з партій не має більшості депутатських місць, і вини­кають труднощі при формуванні коаліції. Коаліційні уряди нерідко ма­ють нестійкий характер. Ще більшою нестабільністю відзначаються так звані уряди меншості, які утворюються однією з партій у разі неможли­вості створити коаліцію. І хоча питання про формування та діяльність та­ких урядів звичайно виноситься за межі парламентів, саме останні вико­нують роль тієї офіційної структури, яка приймає остаточне рішення.

Характеристика парламентаризму набуває завершеності тільки тоді, коли враховуються структура і організація, зміст компетенції і го­ловні напрями діяльності самих представницьких органів. Розгляд цих питань дає змогу скласти об'єктивне уявлення про те, як реалізуються за­сади теорії народного представництва, наскільки їхня природа відповідає політичним потребам сьогодення. Тільки завдяки аналізу загальних зако­номірностей побудови і визначенню основних функцій парламентів та врахуванню відповідних особливостей, властивих конкретним країнам, можна встановити реальну роль представни