Демократія як політичний режим

Демократія є найскладнішим типом політичного режиму. Термін «демократія» в перекладі з грецького (demos – народ, kratos – влада, владарювання) означає «владу народу».

Демократія – це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади.

Демократія асоціюється з свободою, рівністю, справедливістю, дотриманням прав людини, участю громадян в управлінні. Тому демократію як політичний режим прийнято протиставляти авторитарним, тоталітарним і іншим диктаторським режимам.

Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн: Демократія – правління народу, обране народом, для народу.

Характерною особливістю демократичного політичного режиму є децентралізація, зосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є:

– наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;

– визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;

– поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;

– вільна діяльність політичних і громадських організацій;

– обов'язкова виборність органів влади;

– розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;

– економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише анти людських ідеологій).

Залежно від того, як, яким чином народ здійснює право на владу можна виділити три основні способи реалізації демократії.

1. Пряма демократія – весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.

2. Плебісцитарна демократія – народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час референдуму з якогось питання.

3. Представницька демократія – народ обирає своїх представників, і вони від його імені управляють державою або якимсь органом влади. Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя. Недоліки представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.

Демократія відома в історії ледве чи не раніше, ніж інші монархічні форми організації суспільства: пряма первісна, общинна демократія, військова, племінна демократія додержавних етапів політичного розвитку людства. В Стародавній Греції демократія визначалася як особлива форма, різновидність організації держави-полісу, при якій владою володіє не одна особа (як за монархії, тиранії та ін.) і не група осіб (за аристократії, олігархії та ін.), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою.

В Греції демократичні форми устрою держави тривалий період чергувались із різноманітними формами монократії (тиранія, деспотія), в Стародавньому Римі республіканська демократія протягом декількох століття передувала правлінню монархічного імперського типу. В Середньовіччя неодноразово виникали демократичні міста-держави, де в формі народних зборів феодального і феодально-теократичного типу (Голландія, Венеція, Женева, Новгород та ін.) реалізувалися демократичні принципи управління. В Новгороді вічові збори обирали релігійного володаря, республіка носила теократичний характер. Тут же обиралася світська влада і князь. У Галицькому князівстві всі питання економічного і соціального характеру вирішувалися на народному віче. Соціальна і політична свобода, представництво влади і суверенність народу – основні риси демократичного правління державою.

На думку Платона, практично єдино можливою формою демократії стає влада натовпу, який приймає стихійні рішення і діє, виходячи з кон'юнктурних інтересів. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, одержавши перемогу над деякими своїми супротивниками знищують їх, інших виганяють, решту урівнюють в громадянських правах і праві заміщення державних посад. На різних етапах суспільного розвитку демократії в різних країнах не мали між собою нічого спільного, окрім назви. Запозичуючи з античності два пріоритети: «всі рівні» і «всі мають брати участь в процесі прийняття політичних рішень» філософи Джон Локк, Шарль Монтеск'є, Жан-Жак Руссо сформулювали класичну теорію демократії, доповнивши її ідеєю «загального добра для всіх», що створюється на основі загальної волі. Пізніше економіст Йосиф Шумпетер висуне у вигляді суб'єкту політичної дії індивіда, а не більшість або народ. Індивіди борються за владу, народ – голосує, вибираючи гідних. Відповідно, актуалізувалася проблема політичного лідерства. В теорії знаходять виправдання політичні партії.

При всій різноманітності політичних проблем, що висуваються сучасним життям загальним є демократичне їх вирішення. У світі в сучасних умовах немає держав, де б демократія реалізовувалася повністю і могла б вважатися відносно ідеальною, зразковою формою державного ладу, механізмом здійснення