Історія президентства як складова системної трансформації в Україні

Історія президентства як складова системної трансформації в Україні

Вступ

Сімдесят років комуністичної влади і брак докомуністичного досвіду демократичного життя мали негативні наслідки для політичної участі, розвитку громадянського суспільства та інших аспектів демократії. Розпад Радянського Союзу активно підштовхувався з України. Разом з Борисом Єльциним Леонід Кравчук, колишній відповідальний за ідеологію в ЦК КП УРСР, став однією з ключових осіб, що визначали хід історичних подій у 1991 році. Хоча в результаті виборів до Верховної Ради УРСР 1990 року 3/4 мандатів отримали представники Комуністичної партії, до Ради також прийшли близько 130 реформаторів; це відбулося на тлі зростання популярності Народного руху України, що поступово перетворювався з «руху за перебудову» на рух за незалежність. Народний рух України був сильнішим за подібні рухи в Білорусі та Росії, однак поступався силою своїм аналогам у Грузії та країнах Балтії.

Завдання консолідації всіх основних груп в Україні було виконано Кравчуком завдяки курсу на збереження режиму при отриманні незалежності від СРСР. Його було обрано Президентом України в той самий день (1 грудня 1991), коли населення України проголосувало за незалежність із приголомшливим результатом — понад 90% «за»; Україна стала незалежною напівпрезидентською республікою. У рамках нової форми правління президент вважався главою уряду, однак міг призначити і змістити прем'єр-міністра лише за згодою парламенту. Так само за згодою парламенту призначалися ключові міністри (оборони, зовнішніх справ, фінансів тощо).

Конституційне становлення і еволюція української президентства — не ізольований процес і не виключне явище. Воно за головними рисами цілком уміщується в рамки загальної тенденції величезного посилення ролі виконавчої влади за рахунок ослаблення законодавчої, яка дуже швидко сформувалась і зміцніла в більшості пострадянських республік.

Історія президентства як складова системної трансформації в Україні

На початку 1992 року Президент Л. Кравчук висунув програму реорганізації інституту президентства. Вона містила низку положень, які були ним визначені в «Доповіді про сучасний момент та невідкладні заходи щодо посилення виконавчої влади в Україні». Він запропонував надати Президентові право одноособово формувати Кабінет Міністрів та приймати нормативні акти з питань, що не врегульовані законодавством

Істотний вплив на політичну систему справили боротьба за повноваження між Президентом Л. Кравчуком і прем'єр-міністром Л. Кучмою. Виступаючи в 1993 році з доповіддю на засіданні Верховної Ради, останній звернувся до народних депутатів із проханням про продовження надзвичайних повноважень, які він тоді мав. Цього часу повноваження уряду певною мірою переважали повноваження Президента. Л. Кравчук не мав права ні накласти вето на декрет, ні змінити його. Л. Кучма зробив також спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету Міністрів.

У відповідь Президент запропонував узяти на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально очолити виконавчу владу. Парламенту пропонувалося сконцентрувати увагу на прийнятті законів, постанов і здійснювати тільки повноваження, передбачені Конституцією. Характерно, що Президент не порушував питання про додаткові повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачали б чинність після прийняття Верховною Радою відповідних законів. Крім того, пропонувалося запровадити посаду віце-президента, який не керував би урядом, а виконував президентські доручення. Саме в червні 1993 року з ініціативи Президента на розгляд парламенту було подано проект закону «Про структуру виконавчої влади України», що передбачав відповідні повноваження. Але цей законопроект не підтримала більшість політичних партій. За такої ситуації Л. Кучма, підтримавши пропозицію Президента, подав у відставку. У відповідь 15 червня Л. Кравчук запропонував Верховній Раді свій план виходу з кризи: призначити дострокові вибори до Верховної Ради та провести референдум із трьох питань - про довіру Президенту України, про доцільність президентської посади взагалі й про те, яку за формою та змістом державу ми все-таки будуємо.

Верховна Рада під тиском регіонів затвердила ухвалу про проведення 26 вересня 1993 року референдуму з питання довіри Президенту та Верховній Раді. Проте усвідомлення факту, що в умовах посилення економічної кризи населення може висловити недовіру водночас і Президенту, і Верховній Раді, змусило в останню мить парламентаріїв відмовитися від ідеї референдуму й призначити дострокові вибори до Верховної Ради і президентські відповідно на 27 березня та 26 червня 1994 року. На другому турі президентських виборів Л. Кравчук, тогочасний лідер демократичних перетворень політичної системи, зазнав поразки. Парламентські та президентські вибори потроху вгамували політичні пристрасті, вивели на авансцену суспільного життя чимало нових дійових осіб, але не зуміли розв'язати кризи самої влади. Залишалося незрозумілим, якою саме державою є Україна парламентською, парламентсько-президентською, президентсько-парламентською чи президентською.

Конституція УРСР 1978 року, що продовжувала залишатися чинною, зазнала більше двохсот змін, які подеколи суперечили одна одній або первинному тексту Основного Закону. Зрозуміло, що такий правовий документ

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать