Ларі Даймонд: три парадокси демократії

Ларі Даймонд : т ри парадокси демократії

Зміст

Вступ

1. Згода versus ефективність

2. Представничість versus керованість

3. Конфлікт versus консенсус

4. Етнічні й партійні поділи

Вступ

Світ 1990 року переживає демократичну революцію. У всьому світі,що розвивається, люди протестують і повстають проти комуністичного і авторитарного правління. Цей неспокій поширився на найізольованіші, найнеймовірніші забуті закутки світу. Ще ніколи в історії не було стількох незалежних держав, які б або вимагали запровадити, або запроваджували, або здійснювали демократичне врядування. Ще ніколи в історії усвідомлення потреби боротьби народу за демократію не поширювалась з так швидко й далеко за межі національних кордонів.

Демократія – тип політичної системи, яким найдужче захоплюються, але його, напевне, ще й найважче підтримувати. Серед усіх форм урядування тільки демократія спирається на мінімум примусу і на максимум згоди. Демократичні держави неминуче постають перед певними «вбудованими» парадоксами, або суперечностями. Тертя, що їх спричиняють ці парадокси, нелегко усунути, і кожна країна,що прагне стати демократичною, повинна знайти свій шлях розв’язку цих парадоксів. Ми розглянемо три суперечності, що великою мірою перешкоджатимуть боротьбі, яка нині точиться у світі, за розвиток та інституціоналізацію демократії.

1. Згода ver sus ефективність

Демократії, а надто нові демократії, страждають від однієї специфічної проблеми, пов’язаної з ефективністю врядування: народна оцінка діяльності уряду має тенденцію бути короткозорою. Отож демократичні уряди геть усюди – в індустріалізованому світі анітрохи не меншою мірою, ніж у країнах, що розвиваються, - постійно відчувають спокусу формувати свою політику з огляду на наступні вибори. У короткій перспективі це може мати добрий політичний сенс, але аж ніяк не сприяє добрій економічній політиці.

Авторитарні режими, скажімо режим Піночета в Чилі, не залежать від народної згоди, а отже, в політичному аспекті можуть дозволити собі, щоб населення їх країн страждало протягом тривалого періоду суворої економії і структурної перебудови задля отримання виграшу в далекій перспективі.

Східноєвропейські й латиноамериканські країни терміново потребують запровадження структурних реформ, щоб створити ефективні й конкурентні в міжнародному масштабі економіки. Але як довго і як наполегливо нові демократичні або демократизаційні уряди здійснюватимуть економічну реформу, якщо в короткій перспективі злигодні виявляться затяжними, а виграші, хоч які великі, можуть стати очевидними десь аж після наступних виборів?

За таких обставин зміцнення демократії – тісно пов’язане із структурною економічною реформою – вимагає укладання своєрідної угоди, або «пакту», серед конкурентних політичних партій та сил. То була б угода про: 1) загальний напрям і принципи структурної економічної реформи,що їх підтримуватимуть усі партії незалежно від того, котра прийде до влади; 2) відмову від певних політичних методів і стратегій, зокрема від безвідповідальної, але спокусливої політики надмірних обіцянок; 3) жертви, на які повинні піти всі соціальні сили, відмовившись, зокрема, від певних вимог протягом вирішального і вкрай нестабільного періоду перебудови економіки й запровадження демократії; 4) метод більш – менш справедливого розподілу й полегшення тягаря перебудови за допомогою певних механізмів для груп, уражених найтяжче,скажімо робітників, що лишилися без роботи внаслідок структурних реформ.

Успішна перебудова економіки, спираючись на демократію, здається, вимагатиме і якоїсь міжнародної угоди. Індустріалізовані демократії й міжнародна спільнота можуть запропонувати важливі нові інвестиції та допомогу і справжнє списання боргів в обмін на реформи, що мають припинити задушливе для економіки державне регулювання й забезпечити в тих країнах само підживлювальне зростання.

Демократичний розвиток, як і демократична культура, вимагає значного ступеня рівноваги, поміркованості та поваги до всіх інтересів. Ринки мають бути достатньо відкритими, гнучкими і конкурентними, щоб породжувати збільшення заощаджень, інвестицій і коефіцієнту окупності капіталовкладень. Це означає, що держава не повинна підтримувати виробників. А водночас держава має брати достатню участь у економічних процесах, щоб забезпечити адекватні інвестиції в людський і фізичний капітал, подбати, щоб розвиток відповідав потребам захисту довкілля та іншим інтересам суспільства. Податки мають бути досить високими (й досить справедливими та ефективно збираними), щоб забезпечити надходження для цих важливих цілей, а водночас і обмеженими і спланованими так, щоб діяти «найнетральнішим чином відносно спонук заощаджувати, інвестувати й ефективно розподіляти ресурси».

Можна зробити висновки: по – перше, природі демократій не властиво мати гірші показники економічного розвитку, ніж у диктатур. Проте дуже ймовірно, що їх природі не властиво мати й кращі показники. Набагато більше значення має обрана політика та рівень досконалості, з якою її застосовують. По – друге, оскільки послідовність, розважливість і прагматизм у політиці мають таке важливе значення для розвитку економіки, молоді демократії, борючись за своє утвердження, повинні поважно замислитись над тим, як можна сформувати й підтримати широкий консенсус із приводу економічної п