Праця як вид соціальної діяльності

РЕФЕРАТ

На тему:

Праця як вид соціальної діяльності

Соціальна діяльність — це завжди прояв людської активності з метою зміни чи перетворення елементів нав­колишнього світу, свідомості самої лю­дини, їй завжди притаманні цілеспря­мованість, свідомий характер, бо її суб'єк­том може бути лише людина. Це процес, що включає мету, за­соби, результати.

Виділяють такі види соціальної діяльності: трудову, творчу, споживацьку, дозвільну, освітню, рекреаційну тощо. Проте така класифікація має умовний характер, оскільки в реальному житті ці види діяльності не існують окремо.

Найважливішою формою соціальної діяльності визнається праця — доцільна діяльність людини, в процесі якої вона за до­помогою певних засобів діє на природу і перетворює її елементи в предмети, що задовольняють її потреби. Саме завдяки тому, що праця є цілеспрямованою діяльністю, створює цінності і здатна задовольняти різноманітні потреби людей, вона отримує пріори­тетний статус. Але будь-яка людська діяльність, якщо вона доці­льна, містить у собі елементи праці, проте розуміння праці як ос­новної діяльності ґрунтується на традиційному визнанні пріори­тету її матеріальних результатів. Однак не меншу роль відіграють знання (як результат духовної діяльності), послуги (як результат специфічного виду діяльності у сфері нематеріального виробниц­тва) тощо. Визнання пріоритету матеріальних результатів є істо­рично зумовленим і зі зміною суспільних умов пріоритетність різних видів діяльності може змінюватися.

За визначенням А. Маршалла, праця — це всякі розумові та фі­зичні зусилля, що робляться частково чи цілком заради досягнення якого-небудь результату без урахування задоволення, яке отримує­ться безпосередньо від виконання самої роботи. А. Маршалл відно­сить до праці лише обтяжливі зусилля і підкреслює, що більшість людей працює набагато більше ніж аби вони працювали заради без­посереднього задоволення, яке можна отримувати від праці. Ілюст­рує свою думку він таким прикладом: селянин працює в саду зазви­чай для одержання матеріального зиску, а багач, виконуючи ту саму роботу, хоча і може пишатися, що добре її виконує, проте, мало за­цікавлений в отримуваній від цієї роботи економії грошей.

Сучасні вчені здебільшого характеризують працю як вимуше­не заняття. Так, В. Туземцев зазначає, що праця — це діяльність, здійснювана під прямим чи опосередкованим діянням зовнішньої матеріальної необхідності.

Сприйняття праці як важкого, примусового заняття пов'язане перш за все з тим, що протягом тисячоліть матеріальні блага бу­ли результатом зусиль нижчих прошарків суспільства (рабів, крі­паків, пролетарів).

Аналізуючи поняття праці, В. Генкін вирізняє два її аспекти: зміст праці — розвиток людини і виробництво благ — і мотиви, що збуджують людину до праці. Він визначає працю як діяль­ність, спрямовану на розвиток людини і перетворення ресурсів природи в матеріальні, інтелектуальні та духовні блага. Така дія­льність може здійснюватись або за примусом (адміністративним, економічним) або за внутрішнім бажанням.

Соціальна природа праці виявляється в тім, що саме праця ство­рила людину, і вона визначає її сутність. Соціально-трудові відно­сини, які виникають у процесі праці, зв'язані, з одного боку, зі став­ленням суб'єкта до праці, а з другого — із впливом праці на форму­вання і розвиток особистості суб'єкта. Суб'єктом процесу праці може бути лише індивід, людина, яка регулює і контролює його.

Праця — це основна форма життєдіяльності суспільства, ін­дивіда, вихідна умова їх буття, яка визначає спосіб ставлення ін­дивіда до світу і одного індивіда до іншого, специфіку відносин у будь-якій трудовій організації і в будь-якій державі.

Отже, праця — категорія не лише економічна, а й соціологіч­на, що має значення для характеристики суспільства в цілому і його індивідів зокрема.

На рівні суспільства праця виступає як взаємозв'язана систе­ма галузей і видів діяльності, а на індивідуальному рівні — у ви­гляді простого процесу — окремих функцій та операцій. Шляхи вдосконалення суспільної та індивідуальної праці різняться. Перші полягають у вдосконаленні засобів виробництва і впрова­дженні прогресивних технологій, другі — у впровадженні раціо­нальних форм організації праці на конкретних робочих місцях. Удосконалення суспільної праці має випереджати зміни змісту індивідуальної праці. На практиці, як правило, спостерігається певний розрив між складністю виконуваних робіт (показник змі­сту суспільної праці) та рівнем кваліфікації робітника (показник змісту індивідуальної праці).

Складовими простого процесу праці є предмети праці, її знаряд­дя та суб'єкт. У результаті взаємодії цих складових з'являється продукт праці. Соціальні відносини панування і підпорядкування, відчуження та експлуатації, влади і безправ'я формуються не з приводу предметів праці, а з приводу привласнення й розподілу засобів та продуктів праці.

Якщо простий процес праці розкриває специфічний для люди­ни спосіб обміну речовин між нею і природою, то суспільний про­цес свідчить про спосіб обміну продуктами діяльності між людь­ми. Перший переважно є індивідуальним, його суб'єктом є індивід, що забезпечує своє відтворення як біологічної істоти; другий — завжди колективний, його суб'єктом є соціально-професійні