Товариства та співдружності в державному устрої зарубіжних країн. Законодавча влада в США

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІРНИЧИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Державне право зарубіжних країн»

м. Дніпропетровськ,

2008 рік

План

1. Конфедерації, співдружності, інші політико-територіальні утворення

1.1 Конфедерація: поняття і основні ознаки

1.2 Інші види союзів і співтовариств зарубіжних країн в сучасному інтеграційному процесі

2. Виборчі системи в зарубіжних країнах

3. Законодавча влада в США

1. Конфедерації, співдружності, інші політико-територіальні утворення

У конституційному праві під автономією (від греч. autonomia – самоврядування) розуміють особливі політико-територіальні одиниці, що володіють певним ступенем самостійності, створені з урахуванням національного складу, культури, традицій, побуту населення, що проживає в них.

Статус автономних утворень в різних країнах неоднаковий, що робить необхідним виділити основні форми автономій: територіальну (зазвичай називають національно-територіальною або етнотериторіальної) і культурно-національну. У свою чергу, залежно від об'єму повноважень територіальна автономія має дві форми: політична (або державна, законодавча) автономія і адміністративна.

Політична автономія означає надання окремій частині держави, населеній переважно представниками якої-небудь національної меншини, широкому ступеню самостійності і певних атрибутів державності. Для політичної автономії характерна наявність власної системи органів державної влади, що формуються незалежно від центру (обирається місцевий парламент, формуються свої органи місцевої виконавчої влади, своїх органів судової влади вони не мають, існує єдина судова система в державі), власної, встановленої центром законодавчої компетенції, власної офіційної мови, можливо – громадянства, але не обов'язково, а також власних державних символів (герб, прапор, гімн і так далі). Часто політична автономія має конституцію. Закони, що приймаються автономними органами влади, не повинні суперечити конституції і інтересам держави.

До політичної автономії можна віднести Гренландію і острови Фарерськие у складі Данії, Аландські острови у складі Фінляндії.

Адміністративна автономія надається територіальним одиницям, що володіють істотними етнічними, географічними або історичними особливостями. Адміністративна автономія не має ознак державної освіти, виражається в наявності системи самостійно формованих органів виконавчої і законодавчої влади, а також повноваженням видавати нормативні встановленому центром кругу питань. Правовий статус адміністративної автономії визначається спеціальним статутом, затверджуваним загальнодержавним. Корінним жителям віддається перевага при формуванні управлінського апарату автономної одиниці, шкільна освіта, віщання в засобах масової інформації, в судочинстві застосовується місцева мова. Адміністративна форма автономії застосовується, наприклад, в КНР. У Китаї є три види автономних утворень: автономний район, автономний округ, автономний повіт. Статус автономій регламентується в VI розділі III розділу Конституції КНР 1982 р., а також в Законі про національну районну автономію і Положення про кожен вид автономій, що приймаються самими автономними утвореннями. Згідно Конституції КНР 1982 р., «в числі голів або заступників голів постійних комітетів зборів народних представників автономних районів, автономних округів і автономних повітів повинні бути представники тих національностей, які здійснюють національну автономію». Аналогічні положення закріплені і відносно вищих посадових осіб виконавчої влади автономних одиниць (ст. ст. 113, 114). При цьому «органи самоврядування автономних районів, автономних округів і автономних повітів здійснюють повноваження місцевих державних органів… а також користуються правом на самоврядування в межах компетенції, встановленою Конституцією, законом про національну районну автономію і іншими законами» (ст. 115).

Особливий розмах «автономізація» отримала в Італії і в Іспанії. Конституція Італії надає автономію адміністративно-територіальним одиницям областей, провінцій і комун в рамках єдиної і неподільної держави. З 20 областей 5, згідно ст. 116 Конституцій Італії – Сіцілія, Сардінія, Трентіно – Альто-Адідже, Фріулі – Венеція – Джулия і Балі д'Аоста, – мають специфічні історико-географічні і національні ознаки і володіють найширшою автономією. Модель національно-територіальної автономії, при якій статус самостійних придбали не тільки історичні регіони мешкання національних меншин (Країна Басків, Каталонія, Галісия і Андалусия), що склалися, але і кожна з муниципій і провінцій, дозволяє говорити не тільки про вирішення щонайгострішої проблеми національного самовизначення і місцевого самоврядування в Іспанії, але і «проміжній формі між унітаризмом і федералізмом». На думку деяких дослідників, з'явилася нова, «третя форма державно-територіального устройства»», вся територія якого, а не окремі частини, складається з автономних утворень. Такі держави іноді називають регіональними (регіоналістськими) і розглядають як початкову стадію переходу від унітарної держави до федеральної, що і спостерігається не тільки в Італії, Іспанії, але також в Шрі-ланке, ЮАР.

Суть культурно-національної автономії зводиться до освіти в національно-змішаних районах етнічних общин, етнокультурних центрів з введенням освіти на рідній мові, стимулюванням найрізноманітніших форм на