Ежен Йонеско

на тему:

Ежен Й онеско

Ежен Й онеско народився 26 листопада 1909 р. у місті Слатині, неподалік від Бухареста. Батько його був румуном, мати - француженкою. 1913 р. родина переїхала до Парижа, з яким Йонеско-старший пов'язував надії на успішну юридичну кар'єру. За три роки він, покинувши дружину з двома дітьми, повернувся до Румунії, де невдовзі створив нову сім'ю.

Тягар турбот ліг на плечі матері. Аби прогодувати дітей, вона була змушена братися до будь-якої роботи. Ця ніжна жінка, яка без нарікань терпіла важку працю та гнітюче відчуття занедбаності, ста­ла для майбутнього письменника прообразом гіркої людської самот­ності. Однак попри те, що з раннього дитинства Ежен стикнувся з надірваністю людських стосунків і доль, дитинство залишило в його пам'яті відчуття свята. Воно й було джерелом його зачудування світом: «Це, - згадував письменник, - час дива та дивовижного: ніби з пітьми випірнув сяючий, новенький і зовсім дивний світ. Дитинство закінчується у той момент, коли речі перестають дивувати. Як тільки світ починає видаватися вам знайомим, як тільки ви звикаєте до власного існування, ви стали дорослими. Світ феєрії, дива перетво­рився на щось звичне, на кліше. Таким новим був рай, світ у перший день творіння...»

Свято дитинства завершилося 1922 p., коли Ежен із сестрою пе­реїхали до Бухареста. Життя в сто­лиці Румунії було затьмарене постійними конфліктами з бать­ком, людиною егоїстичною та дес­потичною. Однак тринадцяти ро­кам, прожитим на румунській землі, Йонеско завдячував і своєю освітою, і залученням до румунсь­кої культурної традиції, і першими літературними спробами.

Навчання у бухарестському ліцеї вимагало серйозних занять румунською мовою, якої до цього часу Йонеско майже не знав. Зану­рюючись у стихію нової мови, він дедалі більше відходив від фран­цузької. Досвід «забуття» та нового «пізнання» смаку слів, коли розлу­чені думка і звук знову сполучаються, набуваючи нової єдності та яскравості, пізніше вплівся у мовну тканину п'єс Йонеско, зумовивши притаманну їм гру слів і зі словами.

1929 р. Ежен вступив до Бухарестського університету, де студіював французьку мову та літературу. За студентських років він почав друкуватися: 1931 р. вийшла в світ збірка поезій, написаних румунською мовою, а 1934 р. - книжка

з виразно авангардистською назвою «Ні», що містила добірку літературно-критичних статей.

Посилення тоталітарних тенденцій у суспільно-політичній атмосфері Румунії 30-х років негативно впливало на духовний стан молодого літератора. Тому, скориставшись нагодою - про­позицією писати у Парижі докторську дисертацію («Гріх і смерть у французькій літературі після Бодлера»), він з радістю залишив Бухарест. Ще добрих десять років Е. Йонеско існував «між двома батьківщинами», періодично проживаючи то у Румунії, відносини з якою ставали дедалі напруженішими, то у Франції, де задля фізичного виживання був змушений зароб­ляти перекладами та коректорською роботою.

Початком нового періоду життя стало створення п'єси «Голомоза співачка» (1950).

Коли 1950 р. Нікола Батай, режисер паризького камерного театру «Ноктамбюль», поставив дивну п'єсу з не менш дивною назвою «Го­ломоза співачка», мало хто міг передбачити, що твір, який викликав обурення нечисленних глядачів і зливу критичних рецензій, стане прологом до потужного руху оновлення світової сцени другої полови­ни XXст. Очевидно, і сам автор, на той час невідомий літератор, ство­рюючи свою дебютну драму як зухвалу «антип'єсу», не наважився б пророкувати їй щасливу долю. Через багато років, ставши метром те­атру, Е. Йонеско згадував, як разом з акторами театральної трупи він заманював випадкових перехожих на виставу і як часто п'єса викону­валася лише для двох-трьох глядачів. Важко було тоді уявити, що «блискучий» провал, яким ознаменувалося сценічне народження «Голомозої співачки», був початком її майбутнього сходження до світової слави. Позбавлена ознак сценічної дії та виразного драматич­ного конфлікту, ця п'єса згодом була перекладена багатьма мовами, включена до репертуарів найвідоміших театрів, покладена на музику та неодноразово екранізована.

А сталося так тому, що в «Голомозій співачці», як, до речі, і в інших п'єсах Йонеско, проступили обриси нової драматургії, для якої літературна критика знайшла промовисте визначення «театр абсурду». Сам митець доволі стримано ставився до цьо­го терміна. Коректнішим, на його думку, було б визначати на­писані ним п'єси як «дивні», «парадоксальні». І в цьому був сенс: абсурдне у драмах Йонеско не було самоціллю. Створю­ючи абсурдні ситуації на сцені, оздоблюючи їх оригінальними театральними ефектами, драматург насамперед прагнув висло­вити своє здивування буттям. Здивування, крізь яке, немов вода крізь пісок, безслідно проходять всілякі філософські та обивательські пояснення, соціологічні теорії та моральні вчення, ідеологічні та релігійні доктрини. Адже жодне із численних тлумачень, твердив Йонеско, не дає відповіді на головні запи­тання - як і чому створений світ, у чому мета й сенс життя, чим є людина і чому вона є смертною попри те, що вміщує у своїй свідомості цілий Всесвіт, з його «музикою сфер» і чорними сон­цями меланхолії... Повернути глядачеві первинне зачудуван­ня чистим існуванням, відтворити на сцені відкриття не­сподіваного у звичному пли