Драматургия Софокла

1.Вступ

Софокл (497 - 408 рр..) Походив з афінського передмістя Колони, був сучасником і гарячим шанувальником Перікла. Софокла називають Гомером грецької драматургії, бажаючи цим сказати, що Софокл так само повно і яскраво відображає «золоте століття» Перікла, як Гомер зобразив у своєму епосі життя, характер та подання епічної Греції. У всіх творах Софокла відчувається така ж свідомість величі і гордості людського генія, як і у вищенаведеній програмній промові Перікла. Ідея долі у Софокла поєднується з прославлянням людського генія, творця і творця матеріальних і духовних цінностей в межах, відведених йому життям. Саме поняття долі в Софокла більш абстрактне, ніж в Есхіла. В останнього доля близька до божества, у Софокла цього немає.
Основна ідея - ідея долі - найповніше виражена в кращій трагедії Софокла «Цар Едіп».Що б не робила людина, вона залежить від сліпої долі. Адже за грецькою міфологією, нитку життя кожної людини тчуть три сліпі Мойри - богині долі.

Софокл намагався у своїх творах об єктивно зобразити ті зміни й конфлікти, що виникали в суспільстві тих часів. Обстоюючи демократію, він осболиво гостро виступає проти тиранії. Саме таким несправедливим правителем і потсає перед нами фіванський цар Едіп (до самовикриття). Значне місце у світогляді Софокла належить релігійним роздумам. Софокл вірить,що лише боги визначають долю людини, але безпосередньо у вчинки людей вони не втручаються. Проте дуже часто прагнення людини заходять у конфлікт із волею богів, і тоді трапляється нещастя, яке сталося з Едіпом. Софокл вважає,що вищою мудрістю для людини є беззастережне виконання волі богів. Зразком такого цілковитого підкорення стає сліпий вигнанець Едіп, який скаржиться на свою долю,але ніколи не звинувачує в цьому богів.

Художні особливості трагедій Софокла:
1) в центрі трагедії – людина, а не бог і не титан;
2) трагедії відзначає ретельна розробка людських характерів. Софокл зображає особистість цільну, глибоку, підкреслюючи не лише позитивні, а й негативні риси (наприклад, в образі Едіпа – нерозважливість, нестримність у гніві);
3) драматург вводить у дію третього актора, посилюється драматизм;
4) відбувається скорочення партій хору, а кількість учасників хору збільшується з 12 до 15;
5) Софокл урізноманітнив композицію і техніку трагедії. Обов’язковим елементом його трагедії є пролог, в якому викладається передісторія подій.
6) Софокл першим вводить в театральне дійство живописні декорації;
7) найбільшим нововведенням було те, що він виділив свої драми зі складу трилогії.
2.Міфологічна основа твору

Міф, покладений в основу трагедії, відомий вже з гомерівських поем, де він, однак, не отримує настільки похмурого завершення: хоча Едіп помилився, і одружився на власній матері (епос називає її Епікастой), боги незабаром розкрили таємницю нечестивого шлюбу. Епікаста, не винісши страшного викриття, повісилася, а Едіп залишився царювати в Фівах, не думаючи про самозасліплення .
Подальший розвиток міф отримав у поемі «Едіподія» (VII VI ст.), Про яку ми знаємо дуже небагато. Але один момент з неї дуже важливий: четверо дітей Едіпа (Етеокл, Полінік, Антігона, Ісмена) народилися від шлюбу не з Епікастой, а з якоюсь Евріганеей, взятої Едіпом в дружини після смерті Епікасти . Таким чином, в «Едіподіі» над дітьми не тяжіло прокляття народження від инцестуозного шлюбу, чому ще у V ст. акрагантскій правитель Ферон без всяких застережень зводив свій родовід до Полініка. У зв'язку з цим у оді Піндара,де прославляється Ферон II Олімпійський ми знаходимо вказівку на вбивство Едіпом Лаія, внаслідок чого здійснилося давнє пророцтво, дане колись Лаію в Дельфах.
Зміст цього пророцтва зберігся тільки в більш пізніх джерелах Палатинской антології і в середньовічних рукописах Софокла та Евріпіда (при трагедії «Фінікіянки»). Як видно, тут Лаію передвіщалася смерть від руки сина в покарання за спокушання їм юного Хрісіппа, сина Пелопа. У Софокла на цей мотив немає ні найменшого натяку, хоча він і був використаний Еврипидом у трагедії "Хрисіппус", до нас не дійшла.
Не збереглися також дві перші частини фіванской трилогії Есхіла «Лаій» і «Едіп», і тільки по третій частині - трагедії «Семеро проти Фів» ми можемо встановити, що у версії Есхіла Аполлон застерігав Лаїя від народження сина, так як це поведе до загибелі фіванського царства.
Ймовірно, Есхіл був першим автором, який, відступивши від епічної версії, розвинув мотив инцестуозного шлюбу, зробивши Етеокла і Полініка, Антігону і Ємену дітьми Едіпа від власної матері.
У цьому зв'язку важливо зазначити, що в пророцтвах абсолютно відсутня застереження, яке могло б бути адресовано дружині Лаія, - побоюватися з'єднання з здатним народитися сином, та й у Софокла пророкування про одруження на матері отримує тільки Едіп; Іокаста про майбутній їй ганебному союзі нічого не знає. Звідси слід зробити висновок, що первісним змістом міфу про Едіпа була зустріч не знайомих батька і сина,що звичайно закінчується загибеллю батька. Що стосується одруження Едіпа та Іокасти, то цей шлюб стає природним наслідком порятунку Фів: звільнивши місто від Сфінкс, Едіп цілком закономірно отримує в нагороду трон і руку овдовілої цариці. Залишається питання про позбавлення від народженого Іокастою немовляти і його подальшому пізнанні. За традиційною версією, прислужники Лаїя кинули дитину з проколотими сухожиллями ні