Роль українського міста в літературі

Місто в літературі сьогодні трактоване не тільки як тема, мотив чи образ, а ще і як символ або міф. І в цьому власне контексті осмислення дискурсу міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах є актуальним, а навіть – у доброму значенні слова – провокативним.

Іван Франко кваліфікував рецензії як "пакосний рід літератури, для якого треба читати масу зайвини"[1]. А Оксана Забужко, ніби як розгортаючи думку великого попередника, мало чи не в розпачі констатує: "Чи Ви хоч раз бачили в наших виданнях, навіть "літературних", аналітичну рецензію на "блок" із 5-6 книжок різних видавництв, об'єднаних спільною темою? А це ж нормальна світова практика, перша ланка впорядкування й структуризації поточного літературного процесу!"[2]. Думка дуже слушна, але блоку наукових книжок, які б досліджували проблему українського міста, ще поки не наберемо, а тому мова тут піде про одну з таких, в Україні чи й не першу, в той час як слов’янські та європейські літератури сьогодні активно розпрацьовують проблему міста та його впливу на людину. Авторка розвідки "Місто і література: українська візія"[3] Віра Фоменко назагал успішно реалізує свій задум – дослідити зародження та еволюцію теми міста, проаналізувавши багатоаспектний вплив урбаністичної літератури на становлення модерної української прози. Монографічна праця має чітко визначену мету, для реалізації котрої дисертантка окреслює либонь певний надмір завдань, з якими вона в цілому таки впоралася, хоча й із різним ступенем успіху та результативності. Зреалізувати їх усі однаково успішно навряд чи й можливо, бо ж той масив творів, який склав об’єкт студій В. Г. Фоменко, явно хибує на неповноту.

Важливими ж для ґрунтовного осмислення поставлених завдань могли б прислужитися праці, які до списку літератури не потрапили: такі знані сьогодні монографічні розвідки, як "Modernizowanie miasta. Zarys problematyki urbanistycznej w nowoczesnej literaturze polskiej" (Краків 2003) Ельжбети Рибацької та "Eseiści o Lwowie. Pamięć, sąsiedztwo, mity" (Варшава 2006) Катерини Хотинської, ще раніше – праці В.Топорова "Місто і міф" (до речі в 2000 перекладеної в Польщі[4]) та Е.Бушевича "Cracovia in litteris. Obraz Krakowa w piśmiennictwie doby Odrodzenia" (Kраків 1998), стаття Т.Косткевічевої "Wizje miasta w literaturze wieku Oświecenia"[5]. Не говорячи вже про чи не найперші розвідки, з-поміж яких назвімо публікації А.Грека "Семантика текста Киева в русской культуре" (1993), С.Томашевського "Motywy miejskie w romansie stanisłwowskim"(1985), Т.Зарембської "Початки польського урбаністичного письменництва"(1975). Зупиняємось на цьому детально, бо – навіть поданий пунктирно – корпус цих праць підважує твердження дисертантки про те, що "вивчення міста і урбанізації як особливого феномена літератури почалося відносно недавно". Не випадковим бачиться нам і зацікавлення проблемами міста, і то не лише в документах, а саме в літературі – з боку істориків (маємо на увазі найновішу розвідку Василя Пірка "Історія – вимогливий суддя" у виданні "Державна справа" (2008. – №11. – С. 170-175).

Місто в літературі сьогодні трактоване не тільки як тема, мотив чи образ, а ще і як символ або міф. І в цьому власне контексті осмислення дискурсу міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах Вірою Григорівною Фоменко є актуальним, а навіть – у доброму значенні слова – провокативним. У часи, коли не те що місто-мегаполіс, а цілий світ став великим селом, – відбулася рішуча й незворотня трансформація понять центр-периферія. Розпочався ж сам процес трансформації чи не в останніх десятиліттях ХХ століття, а література саме цього періоду пильно, прискіпливо, фахово в рецензованій дисертаційній праці досліджена.

Перший підрозділ монографічної праці "Дискурс міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах"" бере старт на західноєвропейську урбаністичну філософію. Авторка відштовхується від концепції "світу-цивілізації" Ф. Броделя, апелює до положення Л.Ямпольського про місто як середовище індивідуальної та соціальної свободи – і відразу переходить до міркувань про те, який вплив мають глобалізаційні процеси на Україну. Оголюється – таким чином – одне із вразливих місць дослідження, бо провалюється в небуття власне український джерельний контекст, хоча дослідниця сама, і то слушно, задекларувала проблему української урбаністики в соціально-історичній перспективі.

"Дивись на церкви, що процвітають, дивись на християнство зростаюче, дивись на місто іконами святими освітлене й сяюче і від фіміаму духм’яне та похвалами й божественними піснями наповнене!" – звертався в 1051 році перший митрополит-русич Іларіон до хрестителя князя Володимира в своєму "Слові про закон і благодать". Варто також поміркувати, чому учитель Коперніка – Юрій Котермак увійшов до історії як Юрій Дрогобич, а Павло Русин із лемківського міста Кросно організував школу новолатинських поетів у Кракові. Якщо взяти до уваги не тільки той факт, що 1288 роком датується перший, який знаємо, опис бібліотеки князя Володимира Васильковича, зроблений Волинським літописцем, а й пам’ятку початку ХІІ століття – "Повість временних літ" (створену тоді, коли – як писав Іван Франко – Європа була ще темною), де віднаходим