Володимир Винниченко - прагнення художнього синтезу

Вислів «воля до гармонії», що послужив заголовком Винниченкової статті про Т.Шевченка, криє в собі одну з можливих розгадок творчого феномена самого автора. Поетика контрастів, антиномія гармонії та дисгармонії, постійне протиборство взаємовиключаючих тенденцій життя і пошук рівноваги становлять чи не найважливіші прикмети письменницької манери Винниченка. В одному з щоденникових записів, який передає особливий стан сприйняття і переживання музики Бетховена, читачеві неначе раптом відкривається таємниця творчого процесу майстра: «Щемить у грудях, і розум напружений жадним бажанням схопити весь потік життя й установити закони його. І здається, що тоді він стане такий же повнозвучний, ритмічний, строго-гарний, як і ці звуки сонати» [11:23]. Це зізнання, що дозволяє говорити про музичні імпульси творчості Винниченка і виявляє сконцентрованість його художньої уяви на прагненні вловити внутрішні течії життя й відтворити його динаміку в повнозвучних образах, і виражає ту «волю до гармонії», яка диктує своєрідність застосування прийомів аналізу й синтезу в структурі творів письменника і формує його оригінальну художню систему.

У «Щоденниках» Винниченка раз у раз натрапляємо на висловлювання, що становлять певний ключ до розуміння його письменницької й людської індивідуальності. Автор постає перед нами в постійному напруженому процесі самогармонізації. Для нього незаперечна згубність «ворожнечі з самим собою» й рятівна сила «краси спокою і гармонії» [8:93]. «Внутрішнє психічне існування людини є постійний, ніколи неустанний процес приведення себе до задоволення собою, — вважає Винниченко. — Задоволення собою є необхідна умова можливості існування людини» [8:97]. Характерно і те, що саме Шевченко, який «мав у собі велику силу гармонії, цільності», у філософії та етиці якого не було «нічого дисгармонічного, протирічивого собі», став для Винниченка ідеалом митця і людини [6:93]. Очевидно, є підстави твердити, що творчість Винниченка при всьому її розмаїтті, епічному розмаху, багатстві людських типів своєрідно моделює власний внутрішній світ письменника в його органічній опосередковано вираженій «волі до гармонії». Можливо, звідси беруть початок і Винниченкові спроби експериментування, пошуку незвичних, виняткових ситуацій, які немовби випробовують людську істоту на міцність характеру, волі, на міру відповідності вчинків та переконань, світогляду і чуття?

На жаль, і донині зберігає слушність твердження Григорія Костюка, висловлене в 1980 році, про те, що «ми Винниченка не знаємо. Він і досі не досліджений у всій своїй суперечливій складності й глибині. Багатющі, притаманні тільки йому художні відкриття, досягнення і засоби зовсім не вивчені й незнані не тільки для широких читачів, але й для фахових істориків літератури» [11:5]. Авторитетний дослідник пояснює цей стан не тільки ненормальними умовами розвитку літературознавчої науки на Україні, але й специфікою самих творів Винниченка, які абсорбували читацьку увагу передусім гостротою та незвичністю проблематики, новизною ідей, штовхаючи критиків на шлях полеміки, дружнього чи ворожого діалогу з автором, у той час як художній світ митця, особливості його поетики, стилю, мови залишалися нез’ясованими [11:19].

І все ж українська критика початку XX ст. помітила найхарактерніші прикмети письменницької манери Винниченка, позначеної новим підходом до зображення людини у всій складності її внутрішнього життя: відсутність традиційної схеми поділу персонажів на лихих і добрих, можливість розвитку характерів і подій у певному руслі в залежності від ситуації, настрою, збігу обставин від якихось, здавалось би, випадкових чинників, зрештою від суперечностей, закладених у самій природі людини (спостереження Олени Пчілки, П.Христюка, М.Данька, К.Сріблянського, Ол.Грушевського, А.Крушельницького та ін.). Так, Ол.Грушевський, указуючи на інтерес Винниченка до психологічних контрастів, що виявляються як «контрасти-зміни і контрасти-нахили в душі людини», писав: «Сполучення в одній душі краси й огиди — се найбільш різкий зразок психологічного контрасту. Се дві сили, можливості в рівновазі, кожна з них може взяти верх і надати свою ознаку психічному життю людини. Поки сі дві сили, сі два начала урівноважують, стримують одна другу, неясно, яким саме шляхом піде дальше життя. Ніби в напруженому очікуванні стоять терези, і щось мале вплине, і терези заворушаться. Що буде тим малим дотиком, який виведе терези з рівноваги?» [9:242]. Критик відзначив тут дуже важливу рису Винниченка як аналітика і психолога: відсутність однозначних розв’язань проблеми характеру, пильне вдивляння в душу людини й пошук тих прихованих внутрішніх імпульсів, які дають поштовх розвиткові характерів і подій у певному напрямку.

Діяння принципу контрастності в структурі творів Винниченка простежує і С.Єфремов, який вбачає в ньому особливість світобачення письменника та чи не найголовніший засіб у спробах наблизитися до розгадки таємниць буття: «...немов ціле життя стоїть перед письменником як один суцільний контраст, з якого даремно люди шукають виходу і блудять, нічого певного не знаходячи, плутаючись у нерозгаданих суперечностях» [10:292].

Поняття «воля до гармонії» як прикмета художньої свідомості Винниченка певним чином співвідноситься з категоріями морально-етичного та суспільно-філософського плану, з допомогою яких він прагне дослідити внутрішні конфлікти людини та її зусилля в досягненні душевної рівноваги. Тут ми неминуче стикаємося з Винниченковою теорією «чес