Країни південно-східної Європи

Країни Центральної і Південно-Східної Європи

Під Центральною і Південно-Східною Європою в нашому випадку розуміється та частина Європи, яка лежить на схід від Німеччини, Австрії й Італії та обмежена західними кордонами Російської Федерації. У меридіональному напрямку регіон простягається від Балтики на півночі до Адріатики й Чорного моря на півдні (при цьому слід враховувати, що Греція відноситься до Південної Європи, а невелика ділянка Нижньофракійської низовини належить азійській державі Туреччині).

Поняття «Центральна і Південно-Східна Європа» не є загальновизнаним. Вчені США і російські географи теж називають цей регіон Центральною і Південно-Східною Європою , в публікаціях Європейського Союзу його іменують Центральною Європою , а в документах ООН – взагалі Східною Європою .

Об’єднання в одну групу цих 19 країн (див. рис. 1.1.) викликане спільністю їх історії та сучасної проблематики соціально-економічного розвитку.

Ще в середні віки в межах досліджуваного регіону стикалися між собою різні мовні групи і сім’ї (германські, слов’янські, фіно-угорські й тюркські етноси), різні конфесії (християнство та іслам, католицизм і православ’я). Пізніше регіон був полем кривавої військової боротьби між Німеччиною (Пруссією), Австро-Угорською, Османською і Російською імперіями. Вже у ХХ столітті тут проходив дуже жорсткий кордон (сумновідома «залізна завіса») між двома світовими системами – капіталізмом і соціалізмом. Таким чином, вся історія існування та розвитку Центральної і Південно-Східної Європи супроводжувалася нескінченими протиріччями в політичній, соціально-економічній, релігійній, етнічній та інших сферах, війнами, суттєвими територіальними змінами і трагічними депортаціями мільйонів сімей.

Країни регіону не змогли скористатися наслідками НТР другої половини ХХ століття. СРСР для більшості з них став головним торговим партнером. Його внутрішній ринок був величезним, але невибагливим. В умовах «дефіцитної» командно-адміністративної економіки поступово якість експортних товарів погіршувалась, а їх конкурентоспроможність з урахуванням вимог світового ринку ставала недостатньою.

Труднощі в розвитку країн Центральної та Південно-Східної Європи в цей період посилювалась і тим, що в умовах протистояння двох світових систем вони були практично позбавлені можливості отримати на Заході необхідні їм кредити, технології та ринки збуту.

Допомогу в індустріалізації та урбанізації регіону надавав майже виключно Радянський Союз. До певних досягнень тих часів можна віднести створення розгалуженої міжнародної транспортної інфраструктури: нафтопроводи «Дружба» і «Дружба-2», газопроводи «Союз», «Братерство» та інші; високовольтні лінії електропередачі (ЛЕП-750 кВ «Вінниця – Альбертірша», «Нетішин – Жешув» та ін.), що створили єдину енергосистему (ЕС «Мир») країн Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ); поромні переправи «Іллічівськ – Варна», «Клайпеда – Мукран» тощо.

Але головний наголос при цьому робився на розвитку капітало-, енерго- і ресурсомісткої важкої промисловості. Беззастережна перевага надавалася великим (якщо не сказати – гігантським) виробничим об’єктам. Не враховувалось, що деякі країни за чисельністю свого населення, розмірами території, обсягами природних ресурсів не мали для цього необхідних умов. Імпорт палива і сировини здійснювався в першу чергу з Радянського Союзу, включаючи й Україну. Капіталовкладення у розвиток сільського господарства або сфери послуг були недостатні, що вело до спотворення структури національних економік країн Центральної і Південно-Східної Європи.

На початку 90-х років ХХ століття країни регіону стали на шлях повернення до ринкового господарства. Так виник термін «постсоціалістичні країни з перехідною економікою ».

Різка й кардинальна перебудова господарської системи, стрімка переорієнтація зовнішньоторговельних зв’язків із східного на західний напрямок, спричинили небажані негативні наслідки. Чимало величезних підприємств, втративши свої традиційні джерела сировини та енергії, а також ринки збуту, припинили своє існування. Почався процес деіндустріалізації, зросло безробіття.

Істотні зміни в галузевій і територіальній структурі господарства ведуть до суттєвих змін економіко-географічної карти регіону. Радикальні зміни відбулися й на політичній карті: Чехословаччина розділилася на Чехію і Словаччину; Югославія на Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Сербію, Чорногорію, Македонію, розпався Радянський Союз. Процес руйнації колишніх федеративних держав на цьому не зупинився (самопроголошені Республіка Косово в Сербії, Придністровська Молдавська Республіка в Молдові тощо). Слід зазначити, що розпад цих держав усунув одні протиріччя (етнічні, релігійні, культурні, нерівномірності економічного розвитку), натомість створив інші (геополітичні, військово-стратегічні, мовні, соціальні тощо).

Сьогодні практично всі держави регіону сформовані за етнічним принципом. Найбільш однонаціональним є населення Польщі та Угорщини. Щоправда не завжди державні кордони абсолютно точно співпадають з етнічними – близько 1 млн. угорців мешкає в Сербії (Воєводина), Румунії (Банат і Трансільванія), Україні (Закарпатська область). Специфічний статус має Боснія і Герцеговина, адже тут мешкають серби, хорвати і босняки (ті ж самі південні слов’яни, але які прийняли іслам).

Практично всі країни Центральної та Південно-Східної Європи за площ