Українці в Австралії

Реферат на тему:

Українці в Австралії

Сьогодні в Австралії проживає понад 30 тис. людей, які мають українське походження, половина з них народжена в Україні. Історики засвідчують, що зразу ж після закінчення Першої світової війни, в Австралії оселилася перша хвиля – найбільша організована група іммігрантів з України. Понад 5 тис. робітників з України були працевлаштовані на будівництві Східнокитайської залізниці. Між тим, поодинокі вихідці з України мешкали тут ще раніше. Професор О.Чернецька (Київський інститут міжнародних відносин НАН України) вказувала на те, що в Австралії переховувалась велика група соціалістів після перших трьох невдалих російських революцій. Відповідно до досліджень, які провів професор М.Лаврівський (Лятроб Університет), було віднайдено поховання українця Михайла Гриба, колишнього австрійського солдата, який у 1860-х роках заснував фермерське господарство по вирощуванню овець у Ньюкаслі. Відсутність умов для формування громади та інших етнічних організаційних структур призводила до швидкої асиміляції поодиноких осіб українського походження.

Вирієм Другої світової війни сотні тисяч українців, вивезених з рідних міст і сіл України, опинилися у країнах Західної Європи в статусі «осіб без постійного місця проживання». Перші українці, які покидали створені міжнародними організаціями під егідою ООН табори для таких осіб, почали припливати до Австралії першими кораблями в кінці 1948 р. Вони прибули до Австралії у відповідності до підписаних ними угод з федеральним урядом, яким передбачалось надати допомогу «особам без постійного місця проживання» в поселенні та дворічний контракт на виконання відповідних робіт по розбудові післявоєнної економіки країни. Серед іммігрантів були інженери, юристи, лікарі, священики. Проте, в переважній більшості, це вихідці із сільської місцевості. Основними центрами тимчасового поселення українських іммігрантів стали табори в Коврі, Батгурсту, Бонегіли, Грети та ін. У 1954 році, після першого післявоєнного перепису населення, в Австралії проживало 14757 осіб українського походження. Післявоєнна імміграція з України проявила свої здібності на різних роботах: від будівництва сіднейської міської залізниці до спорудження складних інженерних конструкцій, якими і сьогодні пишаються австралійці.

Українська післявоєнна імміграція пережила великі труднощі, про що свідчить хоча б одна така доля українського іммігранта. Серед інженерів, які приїхали до Австралії в кінці 1949 р., був О. Кохановський, про якого в скупих рядках енциклопедичного довідника «Інженери-українці в діаспорі», надрукованого в Онтаріо 1992 р. (стор.107), згадується: «інженер-електрик, Харківський технологічний інститут. Знаючи англійську мову, отримав зразу працю інженера в комісії для електрифікації НПВ, де займав високе становище, також сповняв обов’язки інженера-консультанта. Був членом Інституту інженерів Австралії. Його наукові праці були друковані в австралійських технічних журналах». Однак за цими скупими енциклопедичними рядками важко відчути ті труднощі, з якими довелося зіткнутися кожному з іммігрантів у тяжкі післявоєнні роки. «Це були дуже важкі й емоційні часи асиміляції післявоєнної еміграції, коли високоосвічені люди, які були «вершками українського суспільства», повинні були заробляти собі на проживання фізичною працею, не вживаючи своїх фахових здібностей і кваліфікацій», – згадував у своїй автобіографічній статті «Походження роду» О.Кохановський. Контрактом передбачалося відокремлення чоловічої та жіночої робочої сили та розміщення їх по відповідних таборах поселення. Цей фактор тимчасового розлучення чоловіків із жінками мав найбільш негативний вплив на психологічний стан не лише Кохановського, але й багатьох інших «контракторів», з котрими доводилось йому працювати на виконанні будівельних робіт у Сіднеї. Сам інженер жив у шатрі в містечку Клайд, поблизу Оборну, і керував однією з бригад на будівництві сіднейської залізниці.

О.Кохановський сумував за дружиною та дочкою. Разом з іншими вони проживали у жіночих таборах містечка Коври. Кожні два тижні Олександр відвідував свою дружину Галю, яка працювала на таборовій кухні, та дочку Ірину, яка ще ходила до школи. Серед мешканців табору Коври переважно були жінки, які активно взялися за розвиток соціальних умов життя, відновлення шкіл, організацію першого жіночого хору. В липні 1949 р., з ініціативи Ірини Пиленської, вони об’єдналися в Союз українок Австралії. Краєвиди Коври в той час не були такими мальовничими, як зараз. Галина Кохановська з жахом і сльозами на очах згадувала про свої перші враження від поїздки з Сіднея до Коври. Непривабливий вигляд австралійської пустелі лякав її. Майже всю дорогу до Коври вона мовчазно просиділа у вагоні. Боялася розплакатися. Сумна згадка про українські мальовничі пейзажі, пам'ять про далеку родину і самотність, в яку вони потрапили, тяжка праця за контрактом змусила багатьох українських іммігрантів згодом покинути своє перше осіле місце. Зараз у цьому містечку вже майже не лишилось українців. Саме тому, з нагоди 50-річчя від дня заснування Союзу українок, дочка Кохановського, Ірина Прудник, прибула на заснування міською радою Коври парку багатокультурності, де було посаджено п’ять калин, що тепер нагадують про початки українського поселення.

Хороше знання англійської мови дозволило О.Кохановському порівняно швидко застосувати свої інженерні здібності і кваліфікацію інженера при працевлаштуванні в Електричну комісію штату