Принцип колегіальності в медицині

Принцип колег і альності в медицині

Саме медицина в кращих своїх моральних зраз­ках і намаганнях концентрує й наочно уособлює кон­цептуальні принципи та засади професійної колегі­альності, тобто фахової взаємоповаги, порозуміння та водночас вимогливості до практичної роботи лікарів заради інтересів хворого. На важливості шанобливого ставлення лікаря до знань та навичок більш досвідче­ного колеги наголошує Гіппократ у своїй класичній "Клятві". Цей постулат лікарювання красномовно за­уважено й у "Факультетській обітниці" молодих вітчиз­няних лікарів перед початком самостійного шляху. Варто зазначити, що принцип колегіальності загалом ґрунтується й проголошує повагу до будь-якої думки в процесі надання медичної допомоги (скажімо, під час консиліуму), незалежно від офіційного статусу лікаря. Власне, консиліум — то не обов'язково зіткнення про­тилежних міркувань трьох-чотирьох спеціалістів або якийсь формальний акт чи процедура.

Вельми цікавим нам здається уривок зі спогадів славнозвісного академіка Миколи Дмитровича Стра-жеска. Він згадував історію видатного клінічного від­криття — одного із перших прижиттєвих діагнозів тромбозу вінцевих судин, тобто перших щаблів учен­ня про інфаркт міокарда та ішемічну хворобу серця ще в період, коли не застосовувалась ЕКГ. Цей епізод М. Стражеско наводить, розповідаючи про свого вчи­теля, генія світової терапії, професора Василя Парме-новича Образцова.

"Звичка в Образцова була така. Прийшовши до терапевтичного відділення в Олександрійській лікар­ні (нині Центральна міська клінічна лікарня в Києві у районі Бессарабського ринку — Авт.), він в інтерна насамперед запитував, скільки є нових хворих, на що вони хворіють, і відразу йшов до них. Одного разу він наблизився до пацієнта, який потрапив до лікарніз приводу жорстокого болю в ділянці груднини. Сві­домість його була потьмарена, пульс майже не про­мацувався. Образцов сів напроти, почав спостеріга­ти, потім досліджувати, слухати. Він запитав інтерна: "Як ви гадаєте, що у хворого?" Той, як кажуть, бовк­нув: "Ревматизм груднини". Образцов примружив лі­ве око (це була його манера) й продовжував сидіти біля хворого, нічого не кажучи. Скепсис на його об­личчі проглядався чітко.

Начебто про себе я зауважив: "А може то заку­порка вінцевих артерій серця?". Образцов крутнувся здивовано, подивився на мене й сказав: "Ви, мабуть, вгадали".

Запам'ятаємо цю дивовижну височінь колегіаль­ності. Великий лікар погодився з думкою молодшо­го колеги. Відтак, у клініці В. Образцова справді па­нували товариськість, пильна увага до припущень і наукових осяянь. Отже, маємо діагностичний успіх на тлі колегіальної згуртованості!

Таким чином, колегіальність у медичному колекти­ві є одним із наріжних принципів, які регулюють вза­ємостосунки між співробітниками. Колегіальність — це співробітництво і єдність, довіра й взаємоповага у вирішенні складних питань діагностики, патології та лікування хворих.

На жаль, у клінічній практиці зустрічаються непо­одинокі випадки прикрого нехтування даним профе­сійним принципом з боку як лікарів, так і середнього медичного персоналу. Частіше колегіальність пору­шують деякі молоді лікарі-кар'єристи, які в гонитві за "авторитетом" чи зиском поступаються принципами добропорядності щодо товаришів по роботі. Не може бути ніякого виправдання таким лікарським вислов­люванням, як, наприклад: "Вам встановили помилко­вий діагноз", "Вважайте за щастя, що потрапили на лікування до мене" тощо. Свідоме чи навіть легко­важне, випадкове паплюження професіоналізму ко­леги шкодить і справі, й пацієнтові. Адже чи буде від­відувач такого лікаря й надалі вірити в медицину?

Напевно, ні. Отже, штучні методи самореклами й ствердження свого "авторитету" згубні хоча б тому, що будуються на аморальній основі.

Натомість вслухаємося у формулу відомого хірурга-гуманіста Поділля Людвига Івановича Малиновсько-го, яку наводять у книзі "Лікарі-вінничани" О. Голя-ченко й В. Чорний. Л. Малиновський, який збудував у Вінниці губернську земську лікарню й оперував безліч разів, не брав із хворих жодної копійки. Ха­рактеризуючи свою хірургічну діяльність, він якось зауважив: "Оскільки я неодноразово мав щастя до­магатися одужання, правда, як виняток, при захво­рюваннях, які колеги оцінювали як безнадійні, то й не відступлю від звички оперувати всіх у межах ана­томічної досяжності й не таких, що агонізують".

Зверніть увагу на те, що, незважаючи на винят­кові хірургічні перемоги, Л. Малиновський не ганить колег ...

Становлення авторитету лікаря — це тривалий і копіткий процес, що потребує витримки, самовдо­сконалення й навіть самопожертви. Згадаємо відомо­го лікаря-інтерніста, засновника провідної російської терапевтичної школи, окрасу світової науки Сергія Петровича Боткіна. Любові й поваги колег та хворих він домігся виснажливою працею. Врешті-решт, вона призвела до тяжкої "ангіни пекторіс" у видатного лі­каря й передчасної його смерті. Та жодного разу він не поступився своїм обов'язком.

Взірцевим було ставлення професора С. П. Бот­кіна до молодих колег. Це доводить його промова на урочистому акті у Військово-медичній академії 7 грудня 1887 р. "День, коли держава й суспільство приймають у своє середовище нових співробітників на загальну користь, — зазначив С. П. Боткін, — увін­чуєтьс