Педагогіка як наука її становлення і розвиток

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вив­чають процеси виховання, навчання І розвитку особистості.

Термін походить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос» найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найро­зумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педономи, педотриби, дидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, куль­туру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною діяльністю займалися пе­реважно священики, ченці, однак у міських школах та уні­верситетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали «майстра­ми». Упродовж багатьох століть тут не існувало спеціаль­них навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники». Відомості про те, як ставилися до них, містить «Слово о том, яко не забивать учителей своих» Кирила Туровського: «Если и научился от простого человека, не от иерея, то держи в своем сердце и уме память о нем до исхода души своей... Непомящие же, откуда добро познали, те подобни голодному и измерзшему зимой псу, которого согрели и накормили, а он на­чал лаять на согревшего и накормившего его».

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: на­родна педагогіка — духовна педагогіка — світська педаго­гіка.

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду наро­ду, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдан­ня, засоби і методи виховання та навчання.

Цей термін уперше вжив О. Духнович у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ й учителей сельских».

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запровадже­но термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знан­ня без належності до конкретної етнічної спільноти, то по­няття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує мож­ливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педа­гогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педа­гогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педаго­гічне значення явищ народного життя і визначає їх відпо­відність сучасним завданням виховання.

Українська народна педагогіка — складова народознав­ства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки наро­дознавства.

Педагогіка народознавства — напрям сучасної педаго­гіки, шкільної практики, який забезпечує практичне за­своєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-істо­ричних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) — наука про культуру, побут народу, його походження й роз­селення, національні традиції, звичаї, обряди. У широко­му значенні — це сукупність сучасних наук про народ, йо­го духовність, національну культуру, історію, а також здо­бутки народного і професійного мистецтва, які відобража­ють багатогранність життя народу, нації.

Родинна педагогіка — складова частина народної пе­дагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо ство­рення і збереження сім'ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'я­ті померлих та ін.

Педагогічна деонтологія — народне вчення про вихов­ні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів — перед учня­ми, вихователів — перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.

Педагогіка народного календаря передбачає вихован­ня дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.

Козацька педагогіка — частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього гро­мадянина з яскраво вираженою українською національ­ною свідомістю, твердою волею і характером.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з вихо­вання і навчання особистості засобами релігії.

Найбільшого розвитку набула в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до цього розвивалася на ґрунті філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і монастирсь­ких школах на Заході, у мусульманських мектебах, у школах брахманів у Індії виховання мало яскраво вираже­ний теологічний характер. Значний внесок у розвиток пе­дагогіки того часу зробили відомі діячі церкви, філософи Тертулліан, Августин, Аквінат.

Гертулліан Квінт Септимій Флоренс (160—222) — християнський теолог і письменник. Різко виступав проти всієї античної філософії, але із симпатією ставився до стоїків, зокрема до Сенеки. Він обгрунтував своєрідний містицизм: душа І навіть Бог—тіла особ­ливі. Якби душа була безтілесною, вона б, на його думку, не могла впливати на тіло. Світне вічний, створений з нічого.

Августин Блаженний Аврелій (354—430) — християнський тео­лог і церковний діяч. Глибоким психологічним аналізом позначе­на його автобіографічна «Сповідь», яка відображає станов