Про актуальність та напрями вдосконалення фізичної реабілітації ОСІБ з обмеженими фізичними можл

Про актуальність та напрями вдосконалення фізичної реабілітації ОСІБ з обмеженими фізичними можливостями

В.А.Товт, І.М. Митровцій., Ужгород,

С. Ханіган-Даунс, Корваліс, США

За показниками статистичних обстежень в Україні 2 млн. людей [1, 4] (за останніми даними – 2,5 млн.) [9] офіційно зараховані до осіб з фізичними та розумовими вадами. Це означає, що майже кожний 20-й громадянин України потребує спеціальної підтримки. З них фізкультурно-реабілітаційною роботою охоплено всього 16,7 тис. чоловік, що складає менше 1% від кількості непрацездатних. В Закарпатті нараховується близько 40 тис людей з обмеженими фізичними можливостями (надалі інвалідів), що становить 3,1% від усього населення краю, з них 4102 молодих інвалідів, які можуть при відповідних умовах заробляти собі на життя.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВОЗ) показник кількості інвалідів всієї земної кулі складає 10% від усього населення планети. Цей показник достатній, щоб вважати дослідження проблеми повернення до активного життя людей з обмеженими фізичними можливостями актуальними [15].

Проблема повернення до активного життя інвалідів має глибоке історичне коріння. Вперше на міжнародному рівні вона розглядалася у 1946 році на Вашингтонському конгресі з реабілітації. З цього часу термін “реабілітація” (лат. rehabilitatio - відновлення) став широко застосовуватися у медицині. Були створені численні організації, які включали у свою назву слово “реабілітація”, серед них найбільше – Міжнародне товариство з реабілітації інвалідів (SCRD) у 1960 році та ін.

Однак єдиного погляду на сутність реабілітації, її мети та завдань не було. Та й сьогодні одні розуміють під реабілітацією переважно відновлення здоров’я, у других це поняття відноситься до відновлення працездатності, треті асоціюють його з відновленням соціального та правового статусу людини [2, 4, 9]. Кожний із окремо взятих напрямів реабілітації – це значний пласт роботи, тому під терміном “реабілітація” на сьогодні потрібно розуміти не окремий самостійний напрямок роботи, а комплекс соціальних, юридичних, медичних та фізкультурно-оздоровчих заходів, які забезпечують адаптацію інваліда до середовища проживання. .

На думку Г. С. Юмашева і К. Ренкера (1973), реабілітація – є не що інше, як адаптація інваліда до нових умов діяльності. Вона повинна бути направлена на такі сторони його життя:

по-перше, адаптацію на попередньому робочому місці;

по-друге, реадаптацію – робота на новому робочому місці із зміненими умовами праці;

по-третє, адаптацію до нового місця роботи у відповідності з набутою новою кваліфікацією, близькою до попереднього фаху, але з меншим навантаженням;

по-четверте, повна перекваліфікація з наступним працевлаштуванням.

Очевидно, означений перелік напрямів реабілітації не є повним, оскільки не враховує адаптацію інвалідів до побуту, сім’ї, важливими аспектами якої є пристосування реабілітанта до самообслуговування та участі у колективному веденні домашнього господарства . Це є перший крок, без якого неможлива його подальша реабілітація. Згадані напрями не враховують особливості завдань дитячої реабілітації, специфіку та закономірності адаптаційних процесів інвалідів різних форм нозологій та ін [3, 7, 12, 15].

За останній час була прийнята низка важливих документів міжнародного значення, які сприяли покращанню роботи з інвалідами, серед них: Резолюція ООН від 9 грудня 1975 року, Всесвітня програма дій щодо інвалідів та стандартні правила ООН по реалізації рівних можливостей інвалідів. Головна мета – відновлення втраченого контакту людей з обмеженими фізичними можливостями з оточуючим середовищем, створення необхідних умов для їх об’єднання із суспільством, участь у загально-корисній праці, реабілітація фізичних можливостей та соціального статусу [2].

На сучасному етапі і в нашій державі з’явилися позитивні тенденції щодо гуманного ставлення до інвалідів. У 1991 році Верховною Радою України був прийнятий закон “Про основи соціального захисту інвалідів” та відповідна державна програма. Почала зростати і розгалужуватись кількість організацій державного та недержавного спрямування, які переймаються проблемами інвалідів. Так, за наведеними даними Л. Огорєлкової (2000), в Україні на сьогодні нараховується близько 600 штатних фахівців з фізичної реабілітації, працюють 28 центрів “Інваспорту”, 56 відділень регіональних центрів, переважно у великих містах та 16 областях, 48 фізкультурно-оздоровчих клубів інвалідів в 17 областях, 17 спеціалізованих дитячо-юнацьких реабілітаційних спортивних шкіл [9]. У Закарпатській області концентрують свої зусилля на реабілітації інвалідів більше 20 державних, громадських та благодійних організацій, серед них: Медико-соціальний реабілітаційний центр “Оптиміст”, Закарпатський центр фізичної культури і спорту інвалідів “Інваспорт”, Закарпатське обласне відділення Фонду України соціального захисту інвалідів, науково-практичне об’єднання “Реабілітація” МОЗ України та багато інших.

Зростання кількості організацій та окремих осіб, які виявили бажання піклуватися інвалідами у нашій країні, в умовах хронічного дефіциту фінансування цих програм з боку держави здається, на перший погляд, алогічним. Крім того, на відміну від розвинених країн, в Україні практично немає серед інвалідів таких людей, які могли б у достатньому обсязі фінансувати власну реабілітацію, як це буває