"С Украиной в крови я живу на земле Украины" (Б. Чичибабін)

Тема цього твору змусила мене задуматися не тільки про мою батьківщину, але і над проблемою, про яку в Україні дотепер сперечаються: про місце російської мови в нашій країні. По-моєму, Борис Чичибабін, наш земляк-харків'янин, що прославив Україну своїми віршами, написаними російською, цим рядком давно вирішив цю суперечку.



У цьому рядку поет висловив свою любов до української землі і її народу. І не має значення, якою мовою він написаний. Жителі Східної України переважно говорять і думають російською. Але робити з цього висновок, що вони не люблять Україну, не пишаються нею, не бажають їй процвітання — це націоналістичний абсурд. Борис Чичибабін, Микола Амосов, Євген Патон... Хіба вони не любили і не люблять батьківщину? Але ж для кожного з них рідною мовою є російська! Так вже історично склалося, і тепер дорікати людям, що з молоком матері всотали російську мову як рідну, не можна. Двомовність зовсім не суперечить тому, що в незалежній державі офіційною мовою повинна бути мова більшості. В Україні це українська мова.



Батьківщина, як правильно сказав поет, у крові. Уся Канада (за незначним винятком) говорить англійською мовою, тобто своєї "канадської" мови не має. Але хто скаже, що канадці не патріоти? Відчуття батьківщини — це не словесна декларація, це не виступи на мітингах про любов до народу, про турботу про його благо, це не передвиборні обіцянки і запевняння усе робити для людей. Це не тільки побожне ставлення до державної атрибутики (хоча і воно важливе). Це відданість Вітчизні на ділі. Жити з батьківщиною в крові —. це чесно трудитися, сприяючи процвітанню країни.



Історія України знає чимало видатних особистостей, що своїми справами сприяли розвитку країни. Один з них — Володимир Симиренко. От щирий патріот України! Його праця була спрямована на розвиток промисловості в країні, його багатство — на щедре меценатство. В. Симиренко давав гроші на видавництво газет, журналів, підтримував студентську молодь, жодне з дореволюційних видань Т. Г. Шевченка не здійснювалося без його допомоги. Перед смертю Симиренко заповідав свій капітал українському національному руху. За рахунок створеного ним фонду вже після його смерті розвивалися промисловість і сільське господарство, створювалися робочі місця. Згодом справу Симиренка продовжили його діти й онуки. От приклад не декларативної, а щирої любові до батьківщини. Це вам не П. Назаренко, що пограбував свій народ і вивіз капітал за кордон.



На завершення хочу сказати: у нинішній Україні вже є багаті люди, але меценатів, що піклувалися б про народне благо, а не тільки про своє, що тривожаться за народ, поки що немає. Хочеться вірити, що це тимчасово, що відчуття батьківщини згодом проникне в їхню кров і душу.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать