Михайло Демцю

Інтерв`ю з художником М. Демцю

Михайло Демцю.

Народився в середині минулого століття, 1953, у Львові. Закінчив Львівське художнє училище. Певний час працював дизайнером. Свою виставкову діяльність почав у 1987 року. Виставлявся в багатьох країнах світу. Його картини відвідували престижні зали Німеччини, Франції, Голландії. І його завжди чекають з нетерпінням. Так, із нещодавніх подій, визначним в культурному житті Франкфурта-на-Майні стало відкриття 8 квітня 2005 р. в центральній будівлі «Комерцбанку» його виставки „Фарби України”. Захід, присвячений Україні та її сучасному мистецтву, зібрав понад 300 гостей: дипломатів, банкірів, митців, журналістів, представників української діаспори. 9 вересня 2005 р. у Франкфурті-на-Майні пройшов офіційний прийом, організований Генеральним консульством з нагоди Дня Незалежності України. Серед гостей були керівники федеральної землі Гессен і Франкфуртського магістрату, представники дипломатичних та бізнесових кіл, діячі культури, науки, активісти української діаспори, журналісти, керівники гуманітарних організацій і туристичних агентств, які співпрацюють з Україною. В Києві художник часто виставлявся до розпаду Союзу. Потім була довга пауза. І ось вже три роки як він регулярно відвідує Київ і радує місто та громадян своїми виставками в київській галереї «Триптих». Так, цій виставці, що закінчилась 11 квітня, де я змогла поспілкуватись з художником, передувала виставка 2006, а перед тим – 2004 років.

Михайло Демцю – це дуже «львівський» художник. Закарпатський колорит, настрій просвічує крізь атлантичні пейзажі. Демцю - художник експресіоніст. Власне – є – і сам себе ним вважає. До того ж вважає, що художник має бути експресіоністом всередині, в душі. Назовні ж – як кричуще мовчазний контраст - на диво спокійна та врівноважена людина з чудовим тонким почуттям гумору.

Його живопис злегка грубий, навіть вже просто об’ємний, близький до того стану щоб бути названим «рельєфним». Мазки – у більшості – широкі і впевнені. Часом нервові. Але кінець кінцем цілком гармонійні. Свої роботи пише «на одному подисі», за один день.

Є й картини, де мазки менші, частіші, вибагливіші. Проте вони й вибагливіші у роботі – вимагають більше часу. Так своє «Нічне місто» він писав біля півроку – «сеансно», раз чи два в тиждень - і потім, даючи роботі підсохнути, приступав знову.

Його картини свіжі, живі і нереально справжні в своїй нереальності. Це – картини що робляться в один «сеанс», улюбленому розмірі 116 Х 91 – саме досить щоб устигнути зробити за день на одній хвилі. І такими - на одній ноті, на одному акорді, що тягнеться, звучить, переливається жовтогарячими відтінками, – вони і сприймаються. Пульсуючі – наче саме життя, сангріна реальності. Грайливі – наче Демцю грається з законами природи, живопису, малювання, людей і планети.

Ці картини – це ковток свіжого повітря, вибух кольору після жорстокої кольорової спраги. Демцю вважає, що в наш сірий час нам усім надзвичайно потрібна ця кольорова «швидка допомога». Власне він це і робить – лікує кольором. Саме тому його так полюбляють у стриманій Німеччині, сприймають як свого в експресивній Франції і чекають з нетерпінням у Києві, який хоче і собі трохи того кольорового світла.

Михайло Демцю полюбляє теплу гаму з рідкими вкрапленнями насиченого синього та глибокого фіолетового кольорів. В більшості – це натюрморти або пейзажі. Проте також художник надзвичайно любить малювати людей. Передавати своєю теплотою людські душі – це виходить у нього майстерно.

З цих картин хочеться пити, пити, пити і не зупинятись. І – певно – все одно буде мало.

Хочеться ще. Не можна зупинитись, неможливо напитись. Його картини надзвичайно соковиті.

Як, наприклад, «Квіти ніби сон». Пройнята теплим кольором з поєднанням вкраплень синіх мазків.

Картина така свіжа, наче намальоване це хвилинку назад і нашвидкуруч подвішено в залі галереї – хоча насправді намальовано мінімум місяця зо 2 назад. «Це ж квіти, - пояснює митець. – Свіжі квіти. Художник має вміти це предати.» Передати життя. Передати свіжість.»

Власне, Михайлові це вдається з просто магічною легкістю, за якою - звичайно - роки спроб, пошуків і осяянь, питань і розуміння процесів світобудови.

Його картини живі, свіжі і легкі. Як саме повітря. Відразу як заходиш до галереї – перехоплює подих. Вражає яскравість кольорової гами. Сам Демцю каже, що його завжди називають сміливим художником, адже він працює з такими яскравими кольорами . Проте сам митець вважає це – єдино-правильним. «Адже в наш час так багато сірого, темного, - каже художник, - що не треба того ж на картинах. Вони бути живими, дарувати тепло.»

Можна сказати, що він є молодим художником. Молодим у душі. Хоч сам вважає що художник (як і музикант і взагалі творча людина) не має віку. Бо є молоді, що малюють наче їм за 80, а є і 80-річні, які малюють наче їм усього лиш 30. Сам вважає свій вік не більшим за 25. І це видно з його картин. Молодість, п’янка бурхливість життя.

Його кольори кричать. Кричать радісно. Якби кольори вміли усміхатися, то кольори з його картин усміхалися б його посмішкою. Сам його погляд на світ є експресіоністським. І надзвичайно позитивним. Звивисті лінії мазків вносить певний неспокій, збудження, що посилюється кольоровою палітрою. Проте від картин в цілому віє спокоєм та свіжим вітром. В композиціях домінує горизонталь, привносячи собою рівновагу та легку холодність.