Іронія як художній прийом у романі І. С. Тургенєва «Батьки і діти»

Іван Сергійович Тургенєв у романі “Батьки і діти” користується різними художніми прийомами: портретної характеристикою, антитезою, пейзажними замальовками. Всі вони допомагають більш повно розкрити характери персонажів.
Крім перерахованих художніх прийомів, у романі “Батьки і діти” автор вдається й до іронічним опису та оцінки подій. • Іронічно розповідає нам автор про Павла Петровича Кірсанові, героя, колись відомому у вищому столичному суспільстві. І тепер, залишившись жити в селі з братом, він не забуває стежити за своєю зовнішністю: він завжди бездоганний і елегантний. Але елегантні лакові півчобітки, білість накрохмалена сорочка, напахчений одеколоном вуса, намані-кюренние руки – все це виглядає принаймні безглуздо в селі, далеко від столичного шуму. “А дивакуваті в тебе дядько”, – говорить Базаров Аркадію, з властивою йому прозорливістю помітивши безглуздість такого оздоблення в селі. Саме на Павла Петровича вперше в романі направляє вістря своєї іронії Тургенєв: “… Зробивши попередньо європейське” зЬаКе Ьапйз “, він три рази, по-російськи, поцілувався з ним (Аркадієм), тобто три рази доторкнувся своїми запашними вусами його щік”. Чи не правда, кумедно: у старовинній дворянській родині російської Кірсанових поряд з традиційними російськими поцілунками сусідять європейські звичаї. Звернемо далі увагу на авторські ремарки в главі 6, де описується перше зіткнення Павла Петровича з Базаровим. “Обличчя Павла Петровича ухвалило таке байдуже вираз, ніби він пішов а якусь захмарну височінь” або “Павло Петрович трохи підняв брови, наче засинаючи …” Але от суперечка розгорається не на жарт, і поведінка Павла Петровича змінюється: спочатку він “злегка зблід “, а потім” повільно повернувся на підборах і повільно пішов “. До моменту другого спору Павло Петрович вже роздратований, і його роздратування з кожною хвилиною зростає. То він “здивовано бурмоче”, то перебиває Базарова, і, нарешті, його терпінню приходить кінець, і він “став кричати”. Цим дієсловом (зауважте, Павло Петрович не скрикнув, не вигукнув, а саме кликав) автор підкреслює свою іронічне ставлення до колишнього світському левові. Про що це нам говорить? Як би Павло Петрович ні зневажав “волохатого” Базарова, як би не хизувався своєю витримкою і аристократизмом, саме йому, а не Євгену, змінюють вони під час суперечок. Мимоволі напрошується запитання: то хто ж насправді краще вихований?
Звернімося тепер до сцени дуелі, адже вона є підсумковою в ідейному суперечці лібералів і демократів. Саме в цій сцені Павлу Петровичу, військовому людині, судилося не тільки промахнутися, але й втратити свідомість при вигляді крові. У цьому є щось абсурдне. Тургенєв іронізує над Павлом Петровичем, тим самим показуючи, що це бездоганна явище має безліч вад. (“Якщо вершки погані, що ж молоко”, – з листа до Случевського).
Крім старшого Кірсанова, в романі є і просто комічні персонажі: це “прогресистів” Ситников і “емансипе” Кукшин. Ситніков запобігає перед Базаровим, забуваючи про своє людську гідність, всіляко шукає його розташування. Автор висловлює через портретну характеристику своє негативне ставлення до такого роду “прогресистів”: обличчя Ситникова “прилизаною”, сміх “дерев’яний”, сам він розсипається в компліментах непотрібних. І в свідомості читача виникає образ жалюгідного, нікчемного істоти, над яким весь час сміються і якого зневажають. Дуже ефектна в цьому сенсі сцена, коли Ситніков приїжджає до Одінцової, де гостюють приятелі Базаров та Аркадій, в той момент, коли вони збираються покинути Нікольське. Який же дурний вигляд має ця людина, що приїхав до відомої пані в шикарному костюмі з безліччю валіз, набитих модним одягом. Але йому ніхто не радий, його ніхто не чекав. Він змушений виїхати разом з Базаровим і Аркадієм.
Що ж стосується Євдоксия (ім’я-то яке!) Кукшин, то про неї читаємо в романі наступне: “У ній була не го служниця, не те компаньйонка в очіпку: явні ознаки прогресивних прагнень господині”. Опис інтер’єру її кімнати, де панує повний безлад, свідчить про таке ж безлад у голові. Вона “говорила і рухалася дуже розв’язно і в той же час ніяково … все, що вона робила, виглядало неприродно” Кукшин у розмові з Базаровим “кидав свої питання”, не чекаючи на них відповіді, вела себе, як розпещений дитина. Швидше, це не портрет емансипованої жінки, а пародія на нього.
У романі іронія зустрічається не тільки в авторських ремарках і описах, але є в творі герой, який сам досить іронічно дивиться на оточуючих, оцінює обставини. Цей герой, звичайно, Євген Базаров. Так, місце майбутньої дуелі він називає пишномовно “місцем побоїща”, камердинера Петра, страшно злякався пострілу і непритомності Павла Петровича, величає “людиною, що стоїть на вершині сучасної освіти”. Навіть перед лицем смерті Базаров намагається іронізувати над собою: “моя власна форма вже розкладається” або “черв’як напіврозчавлений, а ще настовбурчується”. Здатність героя іронізувати над самим собою (а в романі цим якістю наділений тільки Базаров) навіть у найстрашніші хвилини свідчить про незвичайний натури, про силу волі і неординарності особистості. Адже неможливо уявити собі Павла Петровича, з іронією ставиться до своїх “прин-сіпам”. Він занадто серйозно ставиться до себе, і саме тому часто викликає сміх читача.
У деяких ситуаціях іронія Тургенєва близька до сатири (наприклад, в сцені дуелі), але Тургенєва насилу можна назвати письменником-сатириком. Сатиричне зображення ніяк не вписується в його творчість. Він скоріше лірик, тому сумна або весела насмішка, гумор, іронія частіше зустрічаються в його творчості. Іронія використовується автором як засіб вираження авторського ставлення до того чи іншого героя, що допомагає ширше і об’ємніше відобразити багатогранність його особистості
Іван Сергійович Тургенєв у романі “Батьки і діти” користується різними художніми прийомами: портретної характеристикою, антитезою, пейзажними замальовками. Всі вони допомагають більш повно розкрити характери персонажів.
Крім перерахованих художніх прийомів, у романі “Батьки і діти” автор вдається й до іронічним опису та оцінки подій. • Іронічно розповідає нам автор про Павла Петровича Кірсанові, героя, колись відомому у вищому столичному суспільстві. І тепер, залишившись жити в селі з братом, він не забуває стежити за своєю зовнішністю: він завжди бездоганний і елегантний. Але елегантні лакові півчобітки, білість накрохмалена сорочка, напахчений одеколоном вуса, намані-кюренние руки – все це виглядає принаймні безглуздо в селі, далеко від столичного шуму. “А дивакуваті в тебе дядько”, – говорить Базаров Аркадію, з властивою йому прозорливістю помітивши безглуздість такого оздоблення в селі. Саме на Павла Петровича вперше в романі направляє вістря своєї іронії Тургенєв: “… Зробивши попередньо європейське” зЬаКе Ьапйз “, він три рази, по-російськи, поцілувався з ним (Аркадієм), тобто три рази доторкнувся своїми запашними вусами його щік”. Чи не правда, кумедно: у старовинній дворянській родині російської Кірсанових поряд з традиційними російськими поцілунками сусідять європейські звичаї. Звернемо далі увагу на авторські ремарки в главі 6, де описується перше зіткнення Павла Петровича з Базаровим. “Обличчя Павла Петровича ухвалило таке байдуже вираз, ніби він пішов а якусь захмарну височінь” або “Павло Петрович трохи підняв брови, наче засинаючи …” Але от суперечка розгорається не на жарт, і поведінка Павла Петровича змінюється: спочатку він “злегка зблід “, а потім” повільно повернувся на підборах і повільно пішов “. До моменту другого спору Павло Петрович вже роздратований, і його роздратування з кожною хвилиною зростає. То він “здивовано бурмоче”, то перебиває Базарова, і, нарешті, його терпінню приходить кінець, і він “став кричати”. Цим дієсловом (зауважте, Павло Петрович не скрикнув, не вигукнув, а саме кликав) автор підкреслює свою іронічне ставлення до колишнього світському левові. Про що це нам говорить? Як би Павло Петрович ні зневажав “волохатого” Базарова, як би не хизувався своєю витримкою і аристократизмом, саме йому, а не Євгену, змінюють вони під час суперечок. Мимоволі напрошується запитання: то хто ж насправді краще вихований?
Звернімося тепер до сцени дуелі, адже вона є підсумковою в ідейному суперечці лібералів і демократів. Саме в цій сцені Павлу Петровичу, військовому людині, судилося не тільки промахнутися, але й втратити свідомість при вигляді крові. У цьому є щось абсурдне. Тургенєв іронізує над Павлом Петровичем, тим самим показуючи, що це бездоганна явище має безліч вад. (“Якщо вершки погані, що ж молоко”, – з листа до Случевського).
Крім старшого Кірсанова, в романі є і просто комічні персонажі: це “прогресистів” Ситников і “емансипе” Кукшин. Ситніков запобігає перед Базаровим, забуваючи про своє людську гідність, всіляко шукає його розташування. Автор висловлює через портретну характеристику своє негативне ставлення до такого роду “прогресистів”: обличчя Ситникова “прилизаною”, сміх “дерев’яний”, сам він розсипається в компліментах непотрібних. І в свідомості читача виникає образ жалюгідного, нікчемного істоти, над яким весь час сміються і якого зневажають. Дуже ефектна в цьому сенсі сцена, коли Ситніков приїжджає до Одінцової, де гостюють приятелі Базаров та Аркадій, в той момент, коли вони збираються покинути Нікольське. Який же дурний вигляд має ця людина, що приїхав до відомої пані в шикарному костюмі з безліччю валіз, набитих модним одягом. Але йому ніхто не радий, його ніхто не чекав. Він змушений виїхати разом з Базаровим і Аркадієм.
Що ж стосується Євдоксия (ім’я-то яке!) Кукшин, то про неї читаємо в романі наступне: “У ній була не го служниця, не те компаньйонка в очіпку: явні ознаки прогресивних прагнень господині”. Опис інтер’єру її кімнати, де панує повний безлад, свідчить про таке ж безлад у голові. Вона “говорила і рухалася дуже розв’язно і в той же час ніяково … все, що вона робила, виглядало неприродно” Кукшин у розмові з Базаровим “кидав свої питання”, не чекаючи на них відповіді, вела себе, як розпещений дитина. Швидше, це не портрет емансипованої жінки, а пародія на нього.
У романі іронія зустрічається не тільки в авторських ремарках і описах, але є в творі герой, який сам досить іронічно дивиться на оточуючих, оцінює обставини. Цей герой, звичайно, Євген Базаров. Так, місце майбутньої дуелі він називає пишномовно “місцем побоїща”, камердинера Петра, страшно злякався пострілу і непритомності Павла Петровича, величає “людиною, що стоїть на вершині сучасної освіти”. Навіть перед лицем смерті Базаров намагається іронізувати над собою: “моя власна форма вже розкладається” або “черв’як напіврозчавлений, а ще настовбурчується”. Здатність героя іронізувати над самим собою (а в романі цим якістю наділений тільки Базаров) навіть у найстрашніші хвилини свідчить про незвичайний натури, про силу волі і неординарності особистості. Адже неможливо уявити собі Павла Петровича, з іронією ставиться до своїх “прин-сіпам”. Він занадто серйозно ставиться до себе, і саме тому часто викликає сміх читача.
У деяких ситуаціях іронія Тургенєва близька до сатири (наприклад, в сцені дуелі), але Тургенєва насилу можна назвати письменником-сатириком. Сатиричне зображення ніяк не вписується в його творчість. Він скоріше лірик, тому сумна або весела насмішка, гумор, іронія частіше зустрічаються в його творчості. Іронія використовується автором як засіб вираження авторського ставлення до того чи іншого героя, що допомагає ширше і об’ємніше відобразити багатогранність його особистості.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать