Відображення трагедії особистості, в поемі А. Ахматової «Реквієм»

У кожного поета – своя трагедія. Саме вона і цікава сучасникам. Трагедія Анни Ахматової в тому, що ціле покоління не знало свого поета. Для багатьох Ахматова залишалася автором любовних віршів, чарівних, глибоких, але далеких від тривог і жахів сучасного життя. Далеко не всі знали про те, яка величезна робота йде в душі поета, які гнівна і гірка рядки зберігаються, ховаються в її пам’яті. Покоління Ахматової було надламана Жовтневою революцією, вибите з колії, позбавлене опору – насамперед духовної, моральної. Генріх Гейне говорив, що всі тріщини світу проходять через серце поета. Трагедію своїх сучасників Ахматова відчула і напророкувала ще в 20-і року. Вона ще зберігає якусь надію на зміни в житті – надію, яка, на жаль, так і не виправдалася. Ахматова завжди відчувала себе частиною покоління, епохи, тому по праву могла сказати:

* Ø Я – голос ваш, жар вашого дихання,
Я – отраженье вашого обличчя …

Саме страждає голос багатьох тисяч людей пролунав у «Реквіємі», написаному в 1930-і роки. У той час сина Ахматової, Льва Миколайовича Гумільова, молодого талановитого вченого, кілька разів заарештовували. І разом з іншими жінками поет Ганна Ахматова стояла в довгих в’язничних чергах, з жахом і надією вдивляючись у віконце, де байдужий наглядач нудним казенним голосом повідомляв їй убогі відомості про сина. На перший погляд здається, що «Реквієм» складається з розрізнених віршів. Л. К. Чуковська, згадувала, як Ахматова мовчки писала на клаптиках паперу рядки віршів, давала прочитати, а потім так само мовчки спалювала лист. Вона, як і всі, боялася стеження, доносів. її вимушена німота була породжена не тільки невизнанням, але й страхом, який ріднив Ахматову, інтелігентну жінку, поета, з будь-якою малограмотній розкуркуленої селянкою. Вся поема пронизана болісної логікою очікування – арешту, вироку, очікування сина з в’язниці. Що робить звичайний чоловік, коли життя нестерпна, а й померти неможливо? Намагається прийти в забуття – в молитві, в роботі, в дрібних побутових турботах. Що робить поет? Намагається перелити своє страждання у вірші. І не тільки своє. Ахматова пише в передмові про жінку, яка випадково дізналася її в тюремній черги. Вона запитала: «А це Ви можете описати?» І Ахматова відповіла: «Можу».
Поет ніби піднімається над окремою долею і пише про долі всієї країни, всього світу, і в той же час Ахматова конкретно описує свій час і своє місто. Жінка, яка страждає, хоче, напевно, забути про свій біль. Але великий поет, мимовільний літописець епохи, розуміє, що забути – не можна. Забути – означає зрадити. Так як сотні тисяч невинно вбитих будуть жити лише в пам’яті дружин і матерів. Тема забуття і пам’яті перегукується у «Епілозі» поеми з темою пам’ятника самому поетові (про це колись писали Державін і Пушкіна). Даючи згоду на пам’ятник у «цій країні», Ахматова просить не ставити його ні біля моря, де пройшло її дитинство, ні в Царському Селі, місті муз і поезії. Ні, пам’ятник має стояти біля тюремної стіни.

Це має бути пам’ятник не тільки Поетові, але і Матері, які оплакує своїх і чужих дітей. Голуб в поезії Ахматової – як символ посмертного буття, заспокоєння. І велична картина Неви нагадує про найгарніше в світі місті, побудованому на людських кістках. І це місто вічний, як вічні сльози матерів, які втрачають своїх дітей. А значить, завжди буде звучати за ними реквієм – «Реквієм» Ганни Ахматової, – як протест всіх матерів проти світової несправедливості.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать