Характеристика образу Грушницкого в щоденнику «Кяжна Мері»

Часто знаходять спільне між цими словами і пушкінські рядки про один із варіантів можливого майбутнього Ленського. Подібність між Грушницкий і Ленським, звичайно, є: Грушницкий стоїть біля Печоріна, як Ленський біля Онєгіна, обох чекає смерть від руки Героя. Ленський, за передбаченням Пушкіна, міг би стати одним з тих «мирних поміщиків», в яких, на думку Лермонтова, перетворюються люди, подібні Грушницкому. Але Пушкін передбачає для Ленського й інше майбутнє:

* Бути може, для добра людського
* Чи хоч для слави він родивсь …

Грушницкий не може бути народжений «для блага світу». Головна різниця між Ленським і Грушницького – у ставленні до них письменників. Пушкін любить Ленського, і Онєгін любить, і читач його любить і жаліє. Лермонтов Грушницкого зневажає, і Печорін зневажає, і читач з перших фраз відчуває до нього неприязнь. Подібність виявляється зовнішнім, відмінність – внутрішнім, дуже серйозним. Ленський насамперед щирий; Грушницького – весь показною. Про подібні йому людей Печорин пише: «виробляти ефект – їх насолоду»

* Пройшли б юнацтва літа:
* У ньому запал душі б охолов.
* Багато в чому він би змінився,
* Розлучився б з музами, женився,
* У селі, щасливий і рогатий,
* Носив би стьобаний халат,
* Дізнався б життя насправді

Печорін – сильний чоловік, з ним «неодмінно повинно погоджуватися», як говорив Максим Максимович. І ми вже мимоволі підкорилися його впливу, мимоволі погоджуємося з його думкою про Грушницком. А якщо спробувати звільнитися від цього впливу і подивитися на Грушницкого неупередженим поглядом? Йому «чи 21 рік». Чи правильно так вже строго судити його за те, що він любить робити ефект? Це – властивість молодості, воно проходить з роками. Грушницкий «не знає людей і їх слабких струн, бо займався ціле життя одним собою». А ким займався ціле життя Печорін? Він знає «слабкі струни людей» – але ми вже бачили: це знання служить не людям, а йому самому, не добра, а зла.

Коли читаєш «Героя нашого часу» вперше, неодмінно шукаєш у собі схожість з Печоріним – це кожній молодій людині утішно – і щось знаходиш; але раптом з жахом виявляєш, що Грушницького в тобі теж є, і його, може бути, більше, ніж Печоріна. Я думаю, що і Лермонтов міг відчувати таке ж відчуття: щось від Грушницкого було і в ньому, ймовірніше, що щось своє він вклав у Грушницького.

Молоденький хлопчик, начитався Марлинского, що не знає людей і життя, тому й драпірують у незвичайні відчуття і виняткові страждання, що не відчував ще ніяких почуттів і ніяких страждань. . . Молоденький хлопчик, який мріє про бурхливе життя (а Печорин хіба не мріє про неї?), Добровільно поїхав боротися з горцями на Кавказ і, вже звичайно, Печорін прав: «… напередодні від’їзду. . . він говорив з похмурим виглядом якої-небудь гарненькою сусідці, що він їде не так, просто, служити, але що шукає смерті. »

Чи правий Печорін у своєму рішучому засудженні всього цього? Адже і пушкінський Олексій Берестов з «Панни-селянки» теж «з’явився похмурим і розчарованим … говорив. . . про втрачені радощі і про зів’ялої своєї юності. . . »І сам Лермонтов у вісімнадцять років говорив про себе:« гнаний світом мандрівник », і навіть сімнадцятирічний Пушкін стверджував:« Все життя моє – сумний морок негоди. . . »

Ви скажете: вони це говорили щиро, а Грушницкий … Ну, що Грушницького? Він так само щирий у своєму егоїстичному самоствердженні, як багато хто інші молоді люди. Хіба таке вже велике злочин – піддатися літературної або вікової моді? Він цілком щиро хоче бути на виду, справляти враження, виділятися. Не вміючи виділятися дійсної яскравістю своєї особистості, справжньої винятковістю, він намагається хоча б підробитися під тих, хто виділяється.

Ось до чого я веду: на цих перших сторінках щоденника Печоріна Грушницкий зовсім не так крейда і пішла, як видається Печоріна. Він звичайний – і не хоче бути звичайним. А хто хоче? Особливо – у тому віці, коли перед людиною лежить вся життя і неодмінно хочеться прожити її блискуче! Що ж робити звичайній людині, якщо він не хоче примиритися зі своєю звичайністю? Десятки хлопчаків – до сьогоднішнього дня – виряджаються хто в розчарування, хто в цинізм, хто просто в хамство – лише б вийти, вирватися, виповзти з розряду звичайних, стати (або хоча б здатися) не такими, як усі. Потім життя все це коректує, виправляє по-своєму. Але в тому віці, коли все ще попереду, людині жити важко: йому невпинно доводиться вибирати. Між добром і злом. Позою і щирістю. Чесним і безчесним. Істиною і брехнею. Великим і дрібним.

А поки перед нами звичайний юнак, що начитався романтичних книг, самолюбний, марнославний – але все це є і в Печоріна. «Я його зрозумів, і він за це мене не любить, хоча ми зовнішньо у дуже дружніх відносинах», – говорить Печорін. – «Я його також не люблю: я відчуваю, що ми коли-небудь з ним зіткнемося на вузькій дорозі, і одному з нас не минути лиха». Це визнання тільки підтверджує, що Печорін відчуває свою схожість з Грушницким – воно-то його і дратує, воно викликає нелюбов до того, хто сміє хоча б зовні бути на нього схожим.

Розпитуючи Грушницкого «про спосіб життя на водах і про визначні особах», Печорін отримує у відповідь слова, які і сам міг би вимовити: «Ті, що п’ють вранці воду мляві, як усі хворі, а хто вина повечір’я нестерпні, як усі здорові .. . »Мало того, Грушницкий, сам того не знаючи, прямо повторює слова, написані Печоріним в щоденнику:«. . . ця горда знати дивиться на нас, армійців, як на диких. І яке їм діло, чи є розум під нумерованій кашкетом і серце під товстої шинеллю? »

Ось де починається конфлікт. «Бідна шинель!» – Сказав Печорін, «посміхаючись». Над ким посміхаючись? Над собою. Ось чого він не може перенести: щоб людина, яку він не любить і не поважає, нікчемний, з його точки зору, людина, думав і говорив, як він!

З цієї хвилини він починає знущатися над Грушницким – ще сам до кінця не розуміючи, навіщо, з якою метою, та він вже роздратований, і його роздратування шукає виходу. «Гордої знаттю» Грушницкий назвав княжну Мері та її мати, що проходили повз. Слова ці були нещирі, як і заява: «… я не бажаю з ними познайомитися». Він точно знав, що Ліговський «тут тільки три дні», і почервонів, коли Печорін не без уїдливості зауважив: «Проте ти вже знаєш її ім’я?»

Не бажаючи знайомитися з литовськими, він, проте, «встиг прийняти драматичну позу з поміччю милиці», коли вони проходили повз, і голосно вимовити по-французьки пишну фразу, що досягла мети: «.. . Гарненька княжна обернулася і подарувала оратора довгим цікавим поглядом ». Епізод в галереї, коли Мері підняла чарку Грушницкого, дуже чітко визначає характери всіх трьох. Мері – загалом, дуже звичайна московська панночка, хоча Грушницкий і вигукує про неї: «Це просто ангел!» Підняти склянку, коли його впустив поранений чоловік, що спирається на милицю, – природне людське рух; воно тут же змінюється страхом: як би матінка не побачила – бо саме природні людські руху і заборонені пристойним вихованням! Все, що ми далі дізнаємося про княжну Мері, буде тією ж сумішшю (а іноді і боротьбою) людського і світського.

Грушницкий в цій сцені щирий і тому викликає співчуття: він «опустив свою склянку на пісок і посилювався нагнутися, щоб його підняти; хвора нога йому заважала.

Ось дивно: я так намагаюся виправдати Грушницького і звинуватити Печоріна; здавалося б, і не потрібно таких старань: у сцені біля колодязя сам Лермонтов показав їх досить переконливо, і тепер, під вікнами Мері, Печорін знову поганий. Але скільки б я не старалася, мені ніяк не вдається навіть саму себе переконати, не можу – ні на секунду не можу віддати перевагу Грушницкого Печорину; все одно, що б не було, співчуваю Печоріна, його виправдовую, його чомусь шкодую.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать